1 ...7 8 9 11 12 13 ...40 – Ну! Я чекаю на твої докази! – суворо мовив Улоф, напускаючи ще більші хмари на обличчя.
Розім’явши руки, прибулець різко надірвав латку, нашиту на сорочку, дістав з-за пазухи перстень і надів на палець.
– Ось моя печать, нею я скріпляв важливі державні документи, а також і ту грамоту, що присилав до тебе з гінцями.
– Підійди-но ближче, я мушу її розгледіти. – З цими словами Улоф накапав на дощечку воску зі свічки, що горіла на столику біля нього, і наказав поставити печатку на ще не застиглий віск. Тоді взяв її в руки і довго роздивлявся, одним оком зиркаючи на Ярослава та оцінюючи його. На відбитку був зображений безбородий воїн з довгими вусами і в конічному шоломі. Чоловік, що стояв зараз перед ним, був дуже подібний на це зображення. У всякому разі конунг знав його батька, Вальдемара [16] Це скандинавське ім’я Володимира Великого.
, і син був надто вже схожим на нього.
– Як звали твого батька? – вирішив він перевірити Ярослава.
– Володимир, – не відводячи погляду, відповів той.
– А матір? – не відставав конунг.
– Анна Порфірогенета Візантійська, – з гордістю промовив Ярослав.
– Як зовуть твого діда?
– Святослав, Хоробре Серце, – ні хвилини не вагаючись, відповів Ярослав.
Сумнівів бути не могло, перед Улофом справді конунг Яріслейв.
– Скидається на те, що ти не брешеш, – сказав конунг, уставши і простягнувши руку князеві. – Я впізнаю тебе за описом твоїх гінців. Крім цього, ти дуже схожий на свого батька, Вальдемара. Ото був силач! Радий цій зустріч! А зараз я накажу слугам, хай нагріють води і приготують усе, щоб ти відпочив з дороги і набрався сил.
І з цими словами Улоф узяв мідний дзвіночок та продзеленчав тричі. З’явилися слуги, він віддав їм накази й повернувся до Ярослава.
– Вдячний тобі, правителю, за визнання, – раптом вирвалось у Ярослава.
– Мусиш вибачити мою доньку Інґіґерд, – запинаючись, промовив конунг.
– За що? – не второпав Ярослав.
– За те, що полонила тебе. Ти повинен її зрозуміти. Вона зробила це, захищаючись, – ніби виправдовувався конунг.
– То вона твоя дочка?! – Ця здогадка на мить вивела його з рівноваги. Тепер він не знав, що й думати.
– Це мій скарб, – щиро усміхнувся Улоф.
– Дуже гарна й смілива дівчина! Я радий, що нарешті все прояснилось, – сказав заінтриговано Ярослав. І почуття з новою силою закрутилися навколо загадкової незнайомки, котра зустрілася на його шляху. Тепер у голові проносився цілий вихор думок.
– Розкажи, як так трапилося, що ти прибув у наші краї один? Бо я не повірю, щоб ти вирушав у подорож без супроводу, – пронизливим поглядом подивився на хлопця Улоф Шетконунг.
– Мої кораблі чекають у гавані. Із собою я взяв тільки чотирьох людей, щоб не привертати уваги, та й ті загинули по дорозі. Хоч доля двох досі не відома, бо вони не випливли на поверхню після того, як наш човен знесло у водоспад, – відповів Ярослав, мимоволі сперся головою на руки й почав терти чоло, роздумуючи: «А може, тоді, не дочекавшись, я занадто швидко рушив геть? Можливо, потрібно було довше шукати друзів? Може, вони потребували моєї допомоги?»
– Хтозна, куди течія їх могла занести. Ще знайдуться. Не хвилюйся. Я накажу своїм людям, щоб оглянули ті місця, – заспокійливо мовив конунг, поплескавши хлопця по плечу.
У цей час до зали почали вносити різноманітні наїдки [17] Страви.
та напої, ставлячи їх на гарний різьблений дерев’яний стіл під просторими величезними вікнами з різнокольоровим склом. Ніжки стола дивовижно граціозно вигнуті, через що він здавався живою істотою. На чотирьох кутах – вирізьблені голови левів з відкритими пащами. Складалося враження, що звірі тримають стіл на спинах. Поруч стояли й лави витонченої роботи.
Коли все було готове, Улоф Шетконунг жестом руки запросив Ярослава відвідати наїдки. Тут був і копчений лосось, нарізаний велетенськими кусками, і смажена печінка тріски, і шматочки в’яленого кальмара, і зварена на оленячому м’ясі юшка, запах якої рознісся відразу по всій залі і залоскотав носа, і печена ріпа, здобрена маслом. Чи то Ярослав був такий голодний, чи то страви були надто незвичні, смачні й пахучі, але під впливом пива і різних настоянок, котрими його частував конунг, а також розмови за столом, він відчув, що у нього знову з’являються сили і наче починають рости крила.
Крила стали такі великі, що хлопець злетів угору і побачив землю зверху. Летів і летів безстрашно проти вітру і знав, що оце під ним, скільки око сягає, – ото його володіння, його земля, і відчував, що все життя готовий покласти на те, щоб та земля була найбагатшою і найщасливішою в світі. Невідомо, чи довго б він ще так літав, якби не дощ, що став спочатку накрапати, а потім уперіщив на повну силу, і йому стало холодно, так холодно, що аж зубами цокотів…
Читать дальше