Вероніка Мосевич - Ґардаріка. Таємниця забутого світу

Надворі вже починало смеркатися. День котився до сірого вечора і до такої ж світло-сірої ночі. Вартові на баштах перегукувались. Міст ще не був піднятий, отже, чекати не доведеться. Всю дорогу він ішов мовчки. І зараз також, нічого не спитавши і не чекаючи на вказівки, рушив до воріт, важких, залізних, величезних, кованих. На них були зображені фігури людей, звірів та сценки з життя. Мешканці сновигали в різні боки: одні заходили в місто, інші виходили, їхали на возах з кіньми, хто з дітьми, хто без них, одні багатші, інші бідніші. Купці везли товар, охоронці стежили за порядком. Звичний буденний ритм.

Вартові так вітали цю дівчину, неначе вона була тут королевою, а вони – підданими. Нічого не розпитували в неї і не зупиняли. Дивно… Дуже дивно… Ще дивовижнішим видалося те, коли вони ввійшли у відчинені ворота. Хлопцеві здалося, що вартові злегка вклонилися їй.

– Подайте мені ще одного коня для полоненого, – наказала дівчина. І один із вартових сторожової вежі миттю кинувся виконувати розпорядження. Хлопцеві зав’язали очі полотном і допомогли сісти на коня, повід від якого тримала ВОНА. Чув, як навколо вирував людський потік: іржали коні, де-не-де лунали крики дітей, розмови перехожих, вигуки купців, котрі один поперед одного намагалися краще запропонувати товар. Але це все були звуки мирного міста. Ярослав боровся зі сном, який перемагав його. Щоразу здригався, не даючи собі заснути. Перед очима постала картина з його недавнього минулого.

…Знавісніло іржали коні, носячи за собою трупи своїх колишніх власників і люто бажаючи від них звільнитись. Його військо було нагло розбите, сестер забрано в полон польським князем Болеславом І, котрого собі на допомогу закликав Святополк. Він і не брат йому, і не син його батькові, Володимиру Великому, а нахабно зазіхає тепер на престол київський. Он і допомогу собі знайшов, польського князя Болеслава І Хороброго [8] Майбутній король Польщі (з династії П’ястів). Коронований у 1025 році. в союзники взяв та підлістю проник у Київ і розгромив військо Ярослава, справжнього наступника престолу. Тепер він змушений утікачем бути: спочатку – до Новгорода, вотчини своєї, а потім вирішив у шведського короля Улофа Шетконунга та у західних слов’ян підтримки шукати.

Цієї весни наступило 6526 [9] 1018 рік за новим літочисленням. літо [10] У ті часи рік називався «літом» і починався з весни. . Три роки минуло відтоді, як він 6523 [11] 1015 рік від Різдва Христового. року від сотворення миру в зірковому храмі розбив війська Святополка біля Любеча і посів київський великокняжий престол. Продовжував справу батька й матері, добудовував Софійський собор, розпочав інші будівництва. Знав, що Святополк не заспокоїться, але не здогадувався, що той так швидко знайде собі підмогу. І трьох років не минуло, як він вирушив війною на Ярослава, узявши на допомогу наймане військо польського князя Болеслава. Ярослав же зібрав нашвидкуруч велику кількість русичів, варягів, словенів і рушив до града Волині. Не знав, що так усе вийде, не міг уявити такого кінця… Скільки людей тоді полягло, один тільки Бог знає… А 6526 міг бути щасливим роком. Та от як усе повернулось… Але, як казала колись матінка, все, що стається, завжди до кращого. Тому знав і вірив, що не завжди так буде. І в його руках зараз – змінити світ, позбавити його від покидьків.

– Я ж тобі сказала, що не знаю. Він не назвав свого імені, але врятував мене від несподіваної смерті, – глянувши пильно у вічі, мовила дівчина. Поправляючи туніку, підійшла до вікна.

– Але скільки ж разів я тобі радив не ходити самій, навіть у ближніх лісах. Якщо б щось трапилось, звідки б я дізнався? – схвильовано вигукнув конунг [12] У скандинавських країнах король. .

– Нічого зі мною не трапиться, я під охороною Одина. Крім цього, ти сам мене вчив бути сміливою і нічого не боятися. Одне хочу сказати, перш ніж ти почнеш з ним говорити. Він – слов’янської крові, – майже прошепотіла дівчина.

– Чому ти так вважаєш? – тихо запитав конунг, кремезний чолов’яга з довгою бородою і пасмами світло-русого волосся, в яких уже було видно проблиски сивини, хоча він ще був молодим мужчиною в розквіті сил. Блакитні очі з любов’ю дивилися на дівчину. Хоча Улоф і намагався бути суворим, це йому не вдавалося. Він сидів у високому різьбленому кріслі, устеленому шкурами вбитих ним тварин. Його багате вбрання давало одразу зрозуміти, хто перед вами. Дорогу накидку, перекинуту через ліве плече, стягувала золота пряжка. Та й одяг зшитий весь із заморських коштовних тканин, що виблискували різними барвами.