Вероніка Мосевич - Ґардаріка. Таємниця забутого світу

До шведської столиці Сигтуни добиратись було недалеко. Аби не привертати уваги, Ярослав узяв із собою в човен тільки чотирьох людей. Чотирьох, але найкращих: Добриню, Іллю, Митрофана і Ратибора. Добриня – мускулистий високий вусатий мужчина в розквіті літ, внучатий вуйко Ярославів. Добрий і щирий, він завжди давав племіннику настанови та поради, коли воєводи не було поруч, та керував частково військом. Дружинники Ілля й Митрофан – близнюки, що завжди і всюди ходили разом. Обидва русяві й високі, як дубки. Коли ставали до бою пліч-о-пліч, здавалося, що їх, наче мур, неможливо здолати. Всі – перевірені в боях вої, лише Ратибор наймолодший, недосвідчений. Та, напевно, найкрасивіший серед них. Чорнявий, з карими очима й усмішкою, що викликала у всіх радість, він був завжди веселий і жартівливий. Завзяттю його не було просто жодних меж. І зупинити також майже неможливо, коли він прагнув чогось досягти.

…Стомившись гребти, вони пристали до берега, щоб трохи перепочити. День уже хилився до вечора, хоч сутінків у цій місцевості майже не спостерігалося. З того часу, як Ярославові кораблі припливли сюди, тут ще не було жодної темної ночі. Світло майже, як удень, щоправда, трохи тьмяніше. Незважаючи на це, спати хотілося. Вирішили заночувати в переліску, що межував з рікою. Дивно перегукувались птахи, а тоді й зовсім стихли. Дружинники назбирали сухого гілляччя, розпалили вогнище, та ліс видавався їм якимсь неспокійним. Гориста й кам’яниста місцевість, дивні корячкуваті дерева, що кожен раз зачіпали їх своїми гілками, постійний шум водоспадів – усе навіювало думку про незвичайний, наче потойбічний світ. Лячно було тут. Кілька разів розмова заходила про те, щоб сісти знову в човен і плисти далі. Але час пізній, вирішено було все-таки залишитись. Ілля з Митрофаном надумали впіймати якусь дичину, то сказали, що йдуть недалеко, а Добриня з Ратибором намагалися зловити в ріці форель, яка й сама давалася в руки.

Ярослав у той час наглядав за вогнищем, підкидував сухого гілляччя, яке ще мимохідь збирав зусібіч. Уже й риби вдосталь наловили, а близнюки все не повертались. Він першим запідозрив недобре. Спочатку почув шарудіння позаду себе, тоді придушений храп. Шум і крики, що пролунали за цим, змусили його схопити меч і побігти в той бік. Хлопці кинулись за ним. Картина, що виникла перед очима, наповнила їх вени страхом. На землі, під розлогим дубом, лежав весь закривавлений, з перегриженим горлом, Митрофан. З-під нього розтікалася широченна темно-червона калюжа. А позаду дерева чулося посапування і гаркотіння. Хлопці заглянули туди. Ілля ще був живий, хоча теж весь заюшений кров’ю. Рись повалила його на землю і вгризлася іклами в плече. Та йому вдалося вивернутися і вчепитися звірюці руками за шию. Хлопці, боячись нового нападу, поглядали на гілля вгорі і по боках, цілились із луків, але боялися влучити не в рись, а в Іллю.

Хоч він і тримав її на відстані від своєї голови, та руки були дуже обкусані. Кров хлюпала з ран, як вода, і це ще більше заохочувало тварюку. Одним ривком вона дотягнулась до носа і пошматувала його. Кров заливала очі… Але в якусь мить Іллі вдалося втрапити їй рукою в горло, від чого та почала давитися. Саме тоді Добриня випустив стрілу і влучив звірюці просто в шию. Рись вискнула і завмерла, та, конаючи, ще прокусила ліву руку Іллі. Ярослав підбіг до хлопця, повіддирав від його сорочки шматки тканини і почав швидко стягувати ними руки вище укусів, намагаючись зупинити кров. Тоді ледве зміг розтиснути пащеку звіра, щоб витягти звідти руку. Кров, пульсуючи, потоком ринула з ран. За якусь мить Ілля почав хрипіти і раптом замовк, закотивши очі вгору. Жах від побаченого охопив усіх.

– Потрібно поховати хлопців, – засмучено сказав Ярослав, закриваючи очі Іллі.

– Слід негайно покинути це місце, – мовив Ратибор. – І якнайшвидше.

– Але ж ми не можемо їх залишити, – сказав Добриня.

– Узявши їх із собою, станемо здобиччю для всієї звірини, яка є в цьому лісі. Тому поховати треба тут і негайно рушати до Сигтуни, – скомандував Ярослав.

Сказано – зроблено. Вони покинули це місце, поховавши мертвих за християнським обрядом на березі: приклали тіла зверху камінням і притрусили мохом, бо землі тут взагалі не було. Течія досить стрімка, тому потрібно було міцно тримати весла, бо в деяких місцях човен кидало з боку в бік так, що вони ледве втримували рівновагу. Нарешті випливли на відкритий простір, звідки видно було велике місто і розкішний замок в оточенні води. Аж раптом відчули, що зіскочили вниз.