Вероніка Мосевич - Ґардаріка. Таємниця забутого світу

– А зараз підніми руки вгору і склади долоні разом!

Що тут можна було вдіяти? Нічого. Кляте дівчисько взяло над ним гору. Хлопець стояв, мов зачарований, та не міг відвести від неї погляду. Тоді здійняв руки, почув, як у повітрі щось засвистіло і вхопило їх у зашморг. Тепер він справді полонений. І це за крок до мети? Зараз уже не до сміху. Як же ж бути? Чи має право себе видати? Не має! Інакше все пропало! Чомусь він знав, був упевнений, що все минеться. Принаймні, мав надію.

…Дівчина була зростом лише трохи нижчою за нього. Вправні рухи, чисто юнацькі манери, впевнений погляд блакитних очей, темні брови і вії, тоненька талія, довге, нижче спини волосся, струнка постава і довгі, витончені ноги у хлопчачих штанах вабили погляд. Туніка з коричневої замші прикривала верхню частину тіла, та від стороннього ока неможливо було сховати клубочки грудей, що виступали невеличкими пагорбками у двох, точно визначених для них місцях. Красуня мала доглянутий вигляд, а це означало, що вона із заможної родини.

Весь цей час неподалік, за широким листям, стояло дивне створіння, яке ніхто так і не помітив, тому що воно майже злилося з тим деревом, за котрим заховалося, і з мохом, що покривав тут усе навкруги. Шматки різноманітних звіриних шкур упереміш зі шматками темного полотна звисали з його тіла аж до землі, прикриваючи голі ноги, взуті в шкіряні постоли. Воно стояло нерухомо, наче вкопане в землю. Попелясте волосся, скручене в багато космиків, вибивалося з-під сіро-зеленого ковпака. Усміхнені мудрі очі уважно стежили за кожним рухом хлопця і дівчини. Обличчя було мов посічене багатьма тоненькими зеленими і чорними лініями, що особливо виділялися навколо очей, наче промінці сонця. І тому воно нічим не вирізнялося на фоні барв лісу. Задоволений вираз не сходив з його лиця. Дивне створіння ледь чутно шепотіло якісь заклинання: то заплющувало свої зацікавлені очі, то знову їх розплющувало, ніби намагаючись переконатись, чи все йде за планом. Воно пильніше вдивлялося в обличчя хлопця, аніж дівчини. І видно було: те, що бачить, йому подобається… Ця істота повсюди стежила за красунею, хоч де б та не була. А дівчина й не здогадувалася, що це чудернацьке створіння слідує за нею…

…Тепер хлопець, як кінь на прив’язі, повинен іти за незнайомкою, не маючи навіть права і слова вимовити. Але він уже настільки втомився від усіх подій, котрі останнім часом відбувалися навколо нього, що вже й не мав сили чинити спротив. Можливо, ця дівчина й приведе його туди, куди недавно прямував.

…Добре починався 6523 [1] 1015 рік від Різдва Христового. ( Тут і далі прим. авт .). рік від сотворення миру в Зірковому Храмі [2] 6523 роки перед описаними подіями був сотворений мир у зоряному храмі, мир між усіма народами, що населяли тоді Землю та інші планети. . Ярославові виповнилося 26 років. Він, кровний син і гідний наступник Володимира Великого, по праву виборов престол київський і став на чолі могутньої держави. Життя било ключем. Ярослав багато зусиль доклав, щоб повсюдно будувалися храми. Переписувалися у великих кількостях книги, перекладалися твори іноземних авторів, створювалися при храмах школи, де могли опановувати знання поки що діти священнослужителів і вищої знаті. Він планував це зробити і для простого народу, розуміючи, що держава досягне більшого розквіту разом із розвитком людей. Поширювалося і зміцнювалося на Русі християнство. Хоч як важко було це зробити, але Ярослав запровадив обирання державних діячів виключно з місцевого люду.

Князь три роки поспіль намагався вірою і правдою управляти державою, з честю носив своє ім’я. І ніщо не віщувало про те, що Зло на ім’я Святополк уже знову прокинулося і шукає здобичі, змітаючи все на своєму шляху. Не затих ще біль від втрати найрідніших людей – батька Володимира та братів Гліба і Бориса. Щастя, що сестра Предслава прислала тоді гінця з листом і попередила про те, що і на Ярослава готується замах. Благала про обережність і просила тікати світ за очі, щоб залишитись живим. Ні, так чинити він не хотів! Зі своїм військом рушив на Святополка… Але тепер зрозумів, що краще було відразу тікати у Швецію – менше людей загинуло б. Занадто нечисленне і непідготовлене на той час було його військо. Хто ж знав, що через три роки Святополк знову зазіхатиме на землю Київську і загарбає її?

Тепер Ярослав прибув до шведського Улофа Шетконунга просити про допомогу. Лодії [3] Плоскодонні кораблі. з людьми залишились на березі Варязького [4] Зараз Балтійське. моря, куди він причалив як купець. Шлях сюди долали, завертаючи до слов’янських торгових портів уздовж його узбережжя. І не просто так, а з метою набрати якомога більше хлопців та бувалих мужів для бою. Спродували товар, домовлялися про збір війська з тутешніми князями і посадниками, та й рушали далі.