Вероніка Мосевич - Ґардаріка. Таємниця забутого світу

Раптом хлопець почув шурхіт збоку, десь за деревами. Затамувавши подих, він повільно повернув голову праворуч, не випускаючи з поля зору зміюку, яка, змінивши напрямок руху, наче забула і про білку, і про нього. З того боку був один із безлічі пагорбів, що траплялися тут дуже часто. На ньому переплелись два дивні покручені дерева і стриміли вихрасті гілки таких же чудернацьких кущів. Хтось заховався там. У ту мить, коли він поглядом прикипів до дерев, там промайнуло біляве довге волосся. Зміюка невмолимо наближалася…

«Дівчина! Там дівчина!» – різонула думка. Рука інстинктивно вихопила меч. Зміюка рвонулась до нього, відчувши рух. Він відскочив. І, поки вона підповзла ближче, встиг приготуватись. Вибрав зручну позу, сховавшись за сусідньою сосною. Кожного разу, як вона наближалася, він відскакував убік, ховаючись за черговим деревом, яке ставало його порятунком. Розмахування мечем ні до чого не приводило. В якусь мить зброя мало не випала у нього з рук – так стрімко нападала рептилія. Ховаючись за широким деревом і не випускаючи її з поля зору, повільно підняв меч. Цього не могла бачити здоровенна зміюка. І саме тоді, як заносив його над головою, вона кинулась йому назустріч… Відскочив – і та зі всієї сили вгатилась у дерево, за яким він до того ховався. Завмер. Не дихав. Знав: поки немає руху, вона не нападе. Чудовисько готувалося до стрибка. Піт заливав очі, не давав зосередитись. Виглянув знову. Зміюка скочила в його бік, та хлопець спритно заховавсь за дерево, а рептилія зі всього розгону врізалась головою в стовбур. Завмер. Не рухався… але прекрасно розумів, що так довго це не триватиме. Колись вона його все-таки дістане. Потвора пересмикнулась, підтягуючи своє довжелезне тіло ближче до голови. Рухи монстра ставали все спритнішими і блискавичнішими. Та й витримувати її погляд далі не було сил. Голова інстинктивно похитувалась угору-вниз, очі свердлили простір, придивляючись до здобичі. Зараз одне з двох: або він її, або вона його. Іншого не дано. Крапля поту зрадницьки сповзла з брови, прокотилася носом, лоскочучи його до нестерпності, і почала падати в траву. Хлопець зрозумів, що треба діяти негайно, інакше – кінець. У ту ж мить зміюка рвонулась до нього, обігнувши дерево і розкривши свою смердючу пащеку, яка опинилась за п’ядь від нього. Єдиним спасінням було скочити вбік, щоб відтяти їй голову. Крок управо – і він блискавично щосили рубонув мечем, намагаючись якомога точніше влучити, і майже скосив голову довжелезній рептилії, яка почала так звиватись, що мало не збила з ніг, раптово обхопивши його слизьким холодним тілом. Водночас у тій всій круговерті встиг помітити стрілу, що влучила у зміїне око. Голова ще трималась тіла в одному місці, розбризкуючи навколо темно-червону кров. Гепнула хлопця об дерево так, що в того іскри з очей посипались. Обвилася навколо нього в конвульсіях, аж кісточки захрустіли. Рятувало те, що обхопила його своїм тілом разом з деревом. Він дивом спромігся, поки ще одна рука була вільна і зміюка не вчепилася в нього мертвою хваткою, змахнути мечем і розчепірити її на дві половини, які ще звивалися, підстрибуючи і падаючи знову на землю. Якби вона обвила його ще й другим кільцем, цього б уже неможливо було зробити. Її м’язи виявились настільки міцними, немов зробленими із заліза. Коли б на самому початку він не зітнув їй голову, хтозна, чи вдалося б йому з нею впоратись.

Хлопець весь був заляпаний темно-червоною кров’ю монстра. Навіть не знав, звідки в нього взялися сили порубати її на шматки. Ноги ослабли і трусились, напевне, більше з огиди, ніж зі страху. Голову відкинув зразу далеко, бо від батька чув, що старі люди розповідали, ніби вона може знову прирости. Тю, смішне, але хто ж його знає, можливо… Бо такої дивної істоти й справді ще ніколи не бачив. Та все ж – він це зробив!