Вероніка Мосевич - Ґардаріка. Таємниця забутого світу

Жах, що сковував залізними лещатами його серце, поволі минав. Оглянув результати битви. По всій галявині стрибали і виверталися шматки мертвої рептилії. Повитирав заюшений кров’ю меч об траву та приперся до дерева спиною, щоб передихнути. Рукавом сорочки протер кров і піт, що застилав очі.

Шурхіт із-за дерев став сильнішим, і звідти виглянуло перелякане личко з неймовірно блакитними очима. Таких він ще не бачив, хоч скільки літ його ноги носять. Це були два озерця кольору літнього неба в безхмарну теплу погоду, обрамлені темними кільцями. Світле, майже біле волосся, мов сонце, світилося навколо ніжно витонченого овального обличчя з чудовими рожевими устами.

Довгі темні вії, кліпнувши, зупинились. Вона дивилася на нього захоплено і водночас перелякано. Це тривало якусь нескінченну мить… Хлопець був наче заворожений… Якщо б зараз небо впало, він, напевно, не здивувався б так, як зчудувався з тих очей. Це було наче видиво, яке пронизало його таким яскравим світлом, що все життя дотепер здалося йому несуттєвим і неважливим, не вартим уваги.

– Хто ти? – раптом почув він голос небесного створіння і побачив, як її тонкі білі, майже прозорі руки оповили одне з переплетених дерев. «А може, то якась лісова діва? Мавка?» – мимохіть подумав він. Її голос прозвучав так несподівано дзвінко в цих лісових нетрях, що хлопець мало не випустив меч. Дівчина говорила по-шведськи. «Ну хіба б могла мавка та й по-шведськи? Та ні… І зміюка, мабуть, не зважала б на мавку», – спало йому на думку…

– Ти могла загинути! Звідки ти тут узялась? Чия ти? – спитав зрозумілою їй мовою.

– Яке тобі діло, чия я? Я сама по собі! Ти ж також міг загинути, і ніхто ніколи б не дізнався, куди ти пропав, – випалила вона тонким голоском, визираючи з-за дерева. Розпущене довге волосся шовком осипалося із-за плеча…

– Ну, ти помиляєшся. Так просто я б не дозволив собі загинути, – усміхнувся хлопець і, опустивши вже очищений меч у піхви, ступив крок у напрямку до неї.

– Стій, де стояв! – пролунав голос, у якому відчувалися владні нотки. Мить, одна коротенька мить – і на нього дивилася стріла з напнутої тятиви лука.

– А-а-а-ха-ха-ха! – заливисто розсміявся він, виблискуючи білими, мов сніг, зубами.

– Чого ти? – спитала вона, покусуючи губу і стримуючи себе. Їй також хотілося усміхнутися. Та не могла піддатися спокусі, бо цей муж невідомо звідки прийшов і також невідомо, що йому тут потрібно. Вона ж не знає, але миттєво прониклася до нього повагою. А ще зрозуміла, що він не з її країв, бо хоч і говорить по-шведськи, та відчувався ледь помітний акцент.

– Ти мене хочеш узяти в полон? А-а-а-ха-ха-ха! Ще ніколи зі мною не траплялася така пригода! А-а-а-ха-ха-ха!

– Зараз повільно витягни меч, поклади його на траву і ногою штовхни вперед, до мене! Зрозумів? – грізно мовила дівчина.

– Ого! А можна мені дізнатися, з ким маю справу? – все ще сміючись, запитав хлопець. Його це справді розвеселило, бо після такого двобою дівчисько здавалось йому пташкою порівняно зі зміюкою. Та й все нервове напруження почало саме зараз вивільнятися назовні.

– Поки що ні! Виконуй те, що я сказала! – крикнула несподівано незнайомка. Дівчина не могла зізнатись, бо не уявляла, як би цей зайда вчинив, коли б довідався, хто вона. Незнайомець змушений був підкоритися. Повільно витягши меч, поклав його на траву, краєм ока спостерігаючи за нею.

– А може… – почав він.

– Ні, нічого не «може», зараз просто мовчи і виконуй те, що я наказала, – владно мовила, як відрізала.

– Добре, добре, мовчу, – відповів, досі усміхаючись. Підняв на рівні грудей руки долонями до дівчини, щоб дати зрозуміти їй, що підкоряється.

– А тепер візьми свій ніж і так само по траві штовхни до мене! – Він уже навіть нічого не казав, просто робив. Зняв з пояса піхви разом з ножем і кинув у той самий бік.

– І ще оцей, що в твоєму черевику, – показала на ліву ногу хлопця. І справді, там був схований ще один про всякий випадок. Звідки ця дівчина могла знати?

Коли меч і ножі опинилися біля пагорбка, вона спритно зіскочила вниз, на ходу заправляючи стрілу в заплічну сумку, і перевісила лук через плече. При цьому ні на мить не відводила погляду від хлопця. Ножі дівчина причепила до свого пояса. А тоді, схопивши меч, махнула ним декілька разів у різні боки, водночас підкидуючи високо в повітрі й умудряючись вправно впіймати. Хоча, здавалось, він був для неї надто великим. Цим незнайомка дала зрозуміти, що жартувати з нею не можна, що спритності має не менше, ніж будь-який муж. Аж дивно… Скільки сили мало оте худеньке дівча, одягнене, як хлопчисько, в широкі сірі штани і туніку коричневого кольору з довгими рукавами, що приховувала від очей принади дівочої фігури.