Вероніка Мосевич - Ґардаріка. Таємниця забутого світу

Цей аргумент був, напевно, найважливішим для чуйного батьківського серця конунга, бо він, схиливши голову на руку, подивився мрійливим поглядом на вогонь у каміні, і йому вже справді ввижалися багатство і розкіш, в яких житиме його донька, його маленька Інґа.

Вони ще довго говорили на різні теми… І така цікава була ця розмова. До кінця трапези стали найкращими друзями. Обнімалися і клялися один одному у вірності до кінця життя…

Улоф розмріявся і в думках понісся далеко-далеко. Уявляв собі вже, що Інґіґерд – княгиня. І вирішив усе-таки намовити її на цей шлюб.

«Якщо добре подумати, то ким був для неї конунг Олаф ІІ? Та ніким! Вона його ще взагалі не бачила. Ха-ха! Та й він також, хоча присвячував їй саги. А от Ярославові, видно по очах, припала до душі моя маленька Інґа. Такому чоловікові не страшно й віддати кохане дитя. Та й від смерті ж він її врятував…»

…Згодом тільки одне здивувало конунга. Щойно Інґіґерд розповіла йому про зміюку, де і як усе відбувалося, про змагання князя зі смертю, він одразу послав туди людей, щоб принести шматки мертвої рептилії і засмажити, як делікатес. Та диво! На тому місці нічого не знайшли, хоча трава була прим’ята на великій території…

Інґіґерд стояла, припавши до кам’яної стіни, і не відчувала холоду. У душі все вирувало. Вона не вловила й половини з того, про що вони там шепотіли. Здогадувалася, що мова йде про неї, а тому це цікавило її неабияк. Та не могла нічого вдіяти. І так і сяк примудрялася підставляти вухо то одне, то друге, але вдалося почути тільки уривки окремих фраз. Ноги заклякли, плече, яким притулилась до стіни, нило, очі від напруги пекли, ніби піску в них насипали, але цікавість не відпускала. Та раптом від холоду чи від пилюки, якої нанюхалася з отвору, так закрутило в носі, що принцеса змушена була, затулившись руками, швиденько навшпиньки вибігти з кімнати. Вже на півдорозі до своїх покоїв дівчина чхнула від усієї душі, не стримуючись, і раптом розсміялася. Добре, що в коридорі нікого не було.

Заскочивши до опочивальні, Інґіґерд нахилилась до каміна, щоб трохи зігріти руки. Жовтогарячі язики облизували дерев’яні поліна. Попередні дні були досить похмурими, тому в замку зараз навіть холодніше, ніж на подвір’ї. Вона присіла навпочіпки і вдивлялася у грайливе полум’я. А воно, мов живе, яскраво спалахувало, перестрибуючи з поліна на поліно, сміялося, корчило гримаси, тріскотіло і щось наче тихо нашіптувало. Це була мелодія її спокою, коли дівчина могла заглибитись уся і повністю у своє внутрішнє Я, коли всі навколишні звуки зникали. І тоді Інґа переносилася в зовсім інший, потаємний світ. Там вона була сильна, могла з легкістю керувати своїми думками, почуттями і мріями.

Минулого року, коли за рішенням тінґу [20] Давньоскандинавські урядові збори, які складалися з вільних чоловіків країни (на кшталт віче). Тінґи зазвичай мали не лише законодавчі повноваження, але й обирали вождів або конунгів. вона заочно заручилася з королем Норвегії Олафом ІІ, батько послав її на науку до мудреця Одина, як його тут називали, який жив недалеко від капища та багато чого міг навчити. Ходили чутки, ніби він осягнув таємниці загробного світу. Інґіґерд давно захоплювалася розповідями про мудреця, давно просила батька про це, та конунг зволікав, хотів, щоб вона набралася досвіду, була більш витривалою і розумнішою, бо, непідготовлена, навряд чи повернулася б живою після несподіваних пригод.

Цей час настав. І дівчина вже кілька місяців поспіль осягала таємниці світу, проходила різноманітні випробування. Щоразу долала відстань від замку в Сигтуні до володінь мудреця Одина, переборюючи всякі перешкоди. Це були цікаві подорожі, але водночас небезпечні й непередбачувані. Спочатку принцесу супроводжували лучники. Але з часом, коли вона відчула, що сильна і здолати її практично неможливо, бо брала вже участь поруч з батьком і братами не в одному бою, вирішила ходити сама або в супроводі собаки Ерейри та конячки Адель.

І весь цей час дівчина готувалася стати дружиною короля Олафа ІІ. На його замовлення були написані саги, в яких змальовувалась краса принцеси і котрі він присилав їй через своїх послів. Читаючи їх, дівчина затамовувала подих і очікувала дня, коли, нарешті, побачить того, хто полонив усі її думки. Саги їй подобались, і своїм дівочим серцем вона Олафа вже майже кохала, хоча жодного разу ще не бачила. Їй самій це здавалося інколи дивним, але дівчина втішала себе думкою, що така доля всіх принцес на світі. Інґіґерд знала, що він мужній і хоробрий, і вірила, що захистить її, якщо буде така потреба.