– Так і є, - підтвердив Ярополк.
– Мій Мойсей все знає! - похвалилася Термутіс. - Він перечитав всі папіруси, які тільки знайшов. Дні і ночі сидить у Олександрійській бібліотеці.
–Та годі Вам, мамо! - засоромився хлопець. - Я знаю тільки те, що нічого не знаю...
Свято тривало. Нефертіті знайомила Ярополка з різними впливовими людьми. Ті засипали його питаннями. А як там у Трипіллі? А що там нового? Воєначальний Радамес цікавився стратегіями козацького війська. Жрець Рамфіс цікавився Релігією Трипільського Народу. Всі мріяли запозичити трипільський досвід.
До Ярополка підійшов Мойсей.
– Ви, трипільці, для мене зразок мужності і беззавітної любові до Батьківщини, - признався хлопець. - Ви плекаєте дідівські традиції та правдиву народну духовність. Підносите свої етнічні цінності. А наші... Ех!
– Які це наші? - не зрозумів Ярополк.
– Та наші ж юдеї. Тільки тобі скажу, я не є єгиптянин, я юдей. Але наші юдеї забули свою юдейську мову та культуру, запозичили чужинське, єгиптизувалися. Наші діди лежать, а над ними могили синіють. А онуки? Їм байдуже! Єгиптянам жито сіють! За шмат гнилої ковбаси у них хоч мати попроси, то віддадуть. Я б оту свинячу ковбасу взагалі заборонив!
Ярополк зрозумів, що йдеться про отой маленький народ, що єгиптяни тримають у рабстві.
– То єднайтеся! - порадив він. - Разом вас багато! Вставайте, кайдани порвіте! Боритеся - поборете!
– Дякую за пораду, - з щирою вдячністю сказав Мойсей. - Як стану дорослим - все зроблю як ти кажеш. Поведу народ мій у землю юдейську, і буде в нас своя етнічна держава, як у вас, трипільців. А наразі наша Юдея запродана фімістімлянам, самарітянам...
Вечірка скінчилася пізно.
– Можна я заночую у тебе в палаці? спитався Ярополк.
– Та звісно, - відповіла Нефертіті. - Де ж ти пійдеш у таку ніч?
Вони поверталися до дому удвох. Зірки вкрили небо. З Лівійської пустелі дув гарячий вітер. Тихо шепотіли пальми та бамбук.
Між двома палацами був сад, де у тіні бананових дерев ховалися статуї богів. Понад дахами палаців і храмів височіли піраміди.
Нефертіті взяла Ярополка за руку. Вони йшли мовчки, насолоджуючись тишею та гармонією.
Раптом вони почули сміх і поцілунки. У місячному сяйві вони побачили чоловіка та жінку. Вони обіймали і цілували одне одного.
– Це Аїда зі своїм коханим, - прошепотіла Нефертіті.
– Хто вона?
– Та принцеса з Етеопії.
– А це шо, Радамес біля неї?
– Точно, він. Ти його знаєш?
– Та трохи. Дуже захоплюється козаччиною. Тут, на Нілі теж є пороги - то він собі думає теж зорганізувати Січ.
Закохані почали роздягати одне одного, вкриваючи молоді чисті тіла поцілунками та іншими пестощами.
Аїда впіймала губами великий напружений прутень Радамеса. Він застогнав, перегорнув її і наблизив свої губи до її чарівної вологої розкішниці. Проте, навіть перебуваючи до гори ногами, принцеса не випускала з рота своєї здобичи. Так вони милували одне одного, а темна єгипетьська ніч ховала їх під своїми крилами.
– Поза 69, - роздумливо сказав Ярополк. Він пригадав Батьківщину, береги Дніпра, садок вишневий коло хати.
– Чому саме щісдесят-дев'ять? - не зрозуміла Нефертіті.
– Це такі є наші трипільські цифри, - терпляче пояснив Ярополк. - Шість пишеться це дев'ять, тільки навпаки. Ми винайшли цифри, а потім навчили їм індусських арійців. Тапер дехто назнає їх "індійськими". Але ж вони наші, трипільські!
– Яка ж ота Трипільська культура людяна! - мрійливо сказала Нефертіті. - Правдивий зразок для усіх інших національностей!
Аїда звільнилася з палких рук Радамеса. Вона поставила військового на руки, поклавши його ноги собі на плечі. Губами вона продовжувала пестити його скарб. А він, стоячи на руках, торкався ротом її розкішниці, і від тих доторків усе Аїдине тіло здригалося від насолоди.
Нефертіті притулилася до Ярополка.
– О Ярополку! - тихо сказала вона. - О прекрасний чужинце, носію великої Трипільської культури! Благаю тебе, оволодій мною! Опануй моїм чистим молодим тілом! Принеси мені насолоду, гідну богів! Знаю я, що є я лише незначна єгипетська фараонка, а ти - представник могутньої цивілізації. Але ж і я хочу трохи щастя. Зроби мені те, що зробив би гарній трипільській дівчині на берегах могутнього Дніпра, коло рідної тобі біленької хатинки, загубленої у вишневому садочку...
І вона стала перед ним на коліна.
Її руки обійняли його сідниці. Вона розкрила його туніку і оволоділа козацьким прутнем. Вона гаряче цілувала цей могутній жезл, який нагадував гетьманську булаву.
Читать дальше