Олександра Шелковенко: Оповідання

– Тільки ти мене і розумієш, - кажу я йому. - Степанчику, миленький... Хіба є тепер такі чоловіки, як ти?

Він потискає плечима.

Вмиваюся, їм на кухні, роблю уроки. Ввечері лягаю спати.

У квартирі тепло. Я скидаю з себе нічну сорочку. Так легше дихати...

Заплющую очі.

Засинаю і думаю про життя. Про те, що сьогодні сталося. Невже усі чоловіки такі? Невже їм треба тільки сексу? Не вірю, не може таке бути... Десь на світі має бути Він, Справжній. І перед очима чомусь постає Степан. Такий, як на портреті.

Я прокидаюся посеред ночі. Друга година. За вікном тьмяно світить ліхтар, і від цього напів-світла кімната сповнюється довгими тінями.

Дивлюся на портрет - на ньому нікого немає.

– Де ти? - шепочу я.

І раптом бачу.

Він стоїть переді мною у повний зріст. Як завжди, у своєму гарному костюмі, при краватці. Він дивиться на мене.

– Степане...

Він підходить до мене і стає на коліна перед ліжком. Я простягаю йому руку і він притуляє її до своєї щоки.

– Ти поголився... Заради мене?..

Він цілує мою долоню. Потім пальчики - один за одним.

Я сідаю у ліжку. Кладу руки на його щоки. Гладжу його обличчя.

– Степанчику... мій...

Він у захваті дивиться на мене. Не може відірвати очей. І я знаю, що я для нього найдорожча у світі... І він для мене.

– Степане...

Ми обіймаємося. Мої оголені груди притуляються до тканини його піджака, і я відчуваю, як б'ється під нею його серце. Тук... тук... тук...

Він цілує мене. Ніжно-ніжно. Так мене ще ніхто не цілував. В нього м'які губи...

Він гладить мені спину. Як приємно бути у його обіймах! Ці сильні міцні руки... І я віддаюся йому повністю. Я твоя, Степане... Керуй мною... Володій мною... Кохай мене...

Я притискаю його голову до своїх грудей. Він замирає, притулившись щокою до моєї шкіри. Його губи... Такі ніжні... Ніжні і нахабні губи... Нахабні...

Я посміхаюся і заплющую очі.

– Степане...

І він цілує далі... Я підкоряюся. Мені добре з ним.

– Степане, Степане...

Тепер він цілує між живіт.

– Степане.... Не можна, Степане... Що ти робиш?

Але він не слухає.

Мені і соромно і добре. Степане... Що ти зі мною робиш...

– Не знімай...

Втім, я не наважуюся це вимовити. І він продовжує цілувати мене... там, де не можна... там, де соромно...

Я вчипляюся руками у його волосся і міцніше притуляю його голову до себе.

Що ти робиш? - питаю себе. І не відповідаю. Не хочу думати. Мені добре, чуєте?! Добре...

Степане, миленький! Не зупиняйся! Ні! Так! Степане! Степане!

Я плачу і сміюся водночас. Я сама не своя. Я з ним. З НИМ! Я - його. Він - мій.

Степане мій рідненький... Дякую тобі... За все...

Ти був чудовий. Чудовий...

Сонце б'є у обличчя. Невже я проспала перший урок. Ну та й дідько з цим! Солодко потягаюсь у ліжку. Повільно встаю. У тілі - солодка втома.

Степан дивиться на мене з портрета. Я підходжу до нього і цілую у губи.

Він відповідає на поцілунок.

(c) Олександра Шелковенко (Саша Шло)

Олександра Шелковенко

Оксана стояла перед дзеркалом і з сумом дивилася на своє голе тіло. Тіло було гарне. Молоде і струнке. Вона дивилася на своє обличчя - світло-карі очі, чорні брови, повні червоні губи... Потім оглядала решту тіла. Тендітні руки, маленькі, але гарні перса... Ось її живіт... на низу живота - темненькі чорняві волосики, що вкривають Оксанину розкішницю. Стрункі ноги. Але навіщо дівчині уся ця краса? Для кого?

Оксані - 22 роки. Вона закінчила українську філологію. На їхньому факультеті не було хлопців. Хіба один чи два... Але жоден з них не приваблював дівчину. Потім вона вступила до "Просвіти" - і дала обіт дівоцтва. Поклялася собі бути чистою, як Леся Українка. "Відтепер я - наречена Шевченкова" - повторювала вона за іншими дівчатами.

Але ж як важко бути монашкою...

Оксана дивилася на себе і казала:

– Ой коси мої косоньки! Для кого я вас плету? Ой губоньки мої червоненькі! Ніхто вас не поцілує. Ой рученьки мої біленькі! Жодний парубок не візьме вас до своїх. Ой, персоньки мої, персоньки! Що з того, що ви красиві, як ніхто на вас не подивиться та не притулиться головою? Ой розкішницю моя! Де той хоробрий лицар, що оволодів би тобою? Нема лицаря. Не прискаче він до Оксани. Ой! Прости мене, батько Тарасе, за такі думки!

Шевченко засуджуючи дивився на неї з портрету на стіні.

Але Оксана нічого не могла із собою вдіяти. Раптом вона уявила собі лицаря - на білому козацькому коні, у шароварах, вишитій сорочці та з шаблею. Ось він бачить Оксану біля дзеркала. Ось сходить з коня, наближається до неї. Бере за білі рученьки і веде до вишневого садочку коло білої хатинки. Ось пригортає до себе, цілує у оксамитові губочки...