Олександра Шелковенко: Оповідання

– Не буду я це носити, - сказала Олена.

– Та як же ж так? Мама старалася, купувала... Я все для тебе роблю! А ти?

Мама зробила паузу, щоб Олена змогла оцінити всю глибину власної невдячності.

– Швидко скидай з себе оті дурні джинси та одягай сукню!

– Не буду, - повторила Олена. - Мені вона не подобається. Я тобі ще удома, ще у Харкові це казала. Ще у магазині, коли ти обрала це страхіття.

– Ой, лишенько! Як же ж з тобою важко! Годуємо тебе, одягаємо, а ти нам такі коники викидаєш!

– Олено! - втрутився тато. - Ти маєш розуміти, що завтра ми йдемо до музею! Треба одягнутися ошатно!

– А ви питалися, чи я хочу до того музею?

– Олено! - суворо сказав тато. - Це музей народного мистецтва! Кожна цивілізована людина має його відвідати. Хіба ти не знаєш, що народне мистецтво - це неосяжний скарб, що нам його залишили минулі покоління? Музей народної творчості - це храм! Туди не можна йти будь-як. Тому не вибрикуйся, а одягни гарну сукню, що обрала тобі мама.

– Чуєш, що тато каже?! Я не хочу, щоб ти ходила як бомжиха!

Олена подивилася на себе у дзеркало. Джинси були нові і модні.Бездоганно-чиста футболка гарно облягала її молоде тіло. Легкий макіяж влучно підкреслював природну красу.

– Це у твоїй сукні я буду як бомжиха, - сказала Олена.

– До того, як ти намазюкалася! - продовжувала мама. - Хто це чув, вживати стільки помади?! Завтра щоб цього не було! Взагалі, ніякої косметики.

– А ще, Олено, - зауважив тато, - Раніш ніж приміряти сукню, поясни мені, коли ти почнеш готуватися до університету.

– Але тато! - запротестувала Олена. - Я вже склала вступні іспити! Мене вже зарахували!

– Олено! Університет - це дуже серйозно. Ти маєш вже тепер перечитати всі книжки за перший семестр. Що до початку занять. А ти поводиш себе, як дурепа! Замість того, щоб вчитися, перечиш мамі. Сьогодні ж почнеш вчитися!

– Та ніхто ж так не робить! Поглянь навколо! Всі мої подружки тепер відпочивають!

– Твої подружки - ідіотки безглузді! - розлютився тато. - Замість того, щоб думати про навчання, витрачають час на дурниці. Ну, то видко в них такі батьки! Але ми з мамою такого не допустимо. Ми зробимо з тебе людину! Ми приїхали до Львова, щоб показати тобі музеї та пам'ятники архітектури. Але це не звільняє тебе від серйозної праці.

– Я не...

Він перейшов на крик:

– Негайно міряй сукню! А потім - ось! - він дістав з валізки якусь книжку. - Поки не прочитаєш першу главу цього підручника, спати не підеш! Бо справді, як бомжиха...

– Самі ви!... - Олена вибігла з номеру і хлопнула дверима. Вона збігла по сходах на перший поверх і вийшла з готелю.

Хотілося плакати. "Ну чому?! Чому вони це зі мною роблять?! Що я їм зробила?"

Було вже темно. Олена йшла містом. Вона безцільно блукала старовинними вулицями, навіть не помічаючи їхньої краси.

Їй бракувало тепла. Якби тепер хтось був поруч! Хтось, хто не засуджує. Хто зрозуміє.

Але нікого не було.

У барі було напівтемно. Грала гучна музика. Олена простояла на порозі кілька хвилин: зайти чи ні? Вона ніколи ще не бувала у справжньому барі...

Потім наважилася.

Приховуючи невпевненість у собі, вона перетнула напівпорожню залу і сіла біля стойки.

– Чого пані бажають? - спитав її бармен.

Олена потиснула плечима.

– Маємо мартіні, джин-тонік, бладі мері, львівське пиво...

– Мартіні, - про всяк випадок сказала Олена.

Вона ковтнула Мартіні. Цікаво... і смачно. Вона ковтнула ще. І ще... Стало трохи краще.

"Мені сімнадцять років, - думала Олена. - Я вже повнолітня. Але вони не розуміють... Доколи вони ставитимуться до мене, як до дитини? До двадцяти? Чи до тридцяти?"

Олена заплющила очі.

"Я людина. Я теж чогось варта. Навіть якщо живу за їхній рахунок. Але ж я ще вчуся..."

Вона пригадала слова тата: "Ти маєш вже тепер перечитати всі книжки за перший семестр!"

Але ж це дурниці! Ніхто так не робить! Дурниці...

– Вона працює? - тихо спитався чоловік.

– Не знаю, - байдуже сказав бармен. - Вперше її бачу.

– Ну то зараз перевіримо.

"Я доросла... - думала Олена. - Мені вже сімнадцять років..."

– Скільки? - спитав чоловічий голос.

– Сімнадцять, - відповіла вона.

– Що?

– Сімнадцять, - впевнено повторила Олена.

Вона відкрила очі і побачила незнайомого чоловіка.

– Але нас двоє... - сказав він. - Окей?

– Окей.

– Тоді ходімо.

Олена послухалась.

Вони вийшли з бару і сіли на заднє сидіння машини. Водій повернувся до них.

– Привіт, - сказав він Олені.

– Привіт, - по-дорослому відповіла та.