Олександра Шелковенко - Оповідання

Далі Оксанини мрії зливалися у якись потік - світлий, мов вишневий цвіт. Вона не знала, не хотіла знати, що робитиме лицарь. Але від того "щось" мало бути дуже приємно...

Оксана відкрила ясні очі і впіймала себе на тому, що масажує руками соски на персах.

"Не можна!" - суворо сказала вона собі.

Треба було збиратися. Адже сьогодні "Просвіта" влаштовує вечір пам'яті Івана Франка під назвою "На шляху поступу ми лиш каменярі".

Оксана одягнулася - цнотливо, але ошатно, як пасує чемній українській дівчині.

Вечір проходив у Будинку молоді. Велика зала була майже порожнею. Лише у перших рядах сиділи глядачі. Були вони, переважно, сивочолі. А як ні, то вже напевно старші за сорок років. Молоді майже не було. Окрім Оксани була ще Марійка з місцевого відділення ЛУУ - Ліги Українок України. І ще якись хлопець. Оксана ніколи раніш його не бачила. Хлопець був у білій футболці та синіх порваних джинсах.

"Звідки ти такий узявся? - роздратувалася Оксана. - Чи то не розумієш, що тут - культурний національно-просвітницький вечір?! Ось що бува трапляється, коли молодь відриває себе від чистого джерела рідного слова! Новітні манкурти!"

Хлопець сидів тихо. Він був впевнений у собі і його не хвилювали підозрілі погляди інших запрошених. Він ввічливо слухав ораторів, але Оксані чомусь здавалося, що його нудить. Іноді іронічна пробігала губами хлопця.

– ...І ось тут, - продовжував оратор, - творчість Каменяра ніби відтворює Заповіт великого генія українського народу, нашого національного пророка Тараса Григоровича Шевченка. Прошу всіх встати й заспівати Заповіт.

Всі повставали з місць. Сама не знаючи як, Оксана опинилася поруч із незнайомим хлопцем. Вона чула, як він співає разом зі всіма. Він добре знав слова... Цікаво, хто він і звідки? Оксана перебрала у пам'яті всі просвітницькі заходи за останні два роки. Ні, він не був на жодному з них - вона б запам'ятала.

Коли урочиста частина закінчився, Оксана насмілилася звернутися до хлопця.

– Вам сподобався вечір? - спитала вона.

– Жахливо, - відповів хлопець. - Ніби повернувся у сімдесяті роки.

Оксана була вражена. Як можна таке казати?!

– А що саме не сподобалось? - дипломатично вимовила вона.

– Все, - просто відповів хлопець. - Отой патос, оці застарілі штампи, банальні приклади...

– Але ж це наша українська духовність! - перервала Оксана. - Наша доленька - нести її народові! Відкривати людям скарбницю рідної культури!

– Народові? - з іронією повторив хлопець, дивлячись на глядачів. Їх було не більш від тридцяти.

– Це тому, що люди не знають про нашу діяльність. Бо їм замулили очі, відірвали від рідного коріння! Ми, просвітяни, намагаємось це змінити!

– Я бачу, - з не меншою іронією сказав хлопець.

І тоді Оксану прорвало:

– Та хто ти такий, щоб нас засуджувати?! - несподівано для себе розлютилася вона. - Що ти сам зробив?!

Хлопець м'яко посміхнувся до неї.

– Я роблю те що можу, - спокійно зауважив він. - Те, що вважаю необхідним.

– Тобто? - спитала Оксана.

– Тобі й справді цікаво?

– Так... правда...

– Тоді ходімо.

Вони піднялися на порожній балкон і сіли у крісла. Звідси було видко спорожнілу сцену та вицвілі декорації. На декораціях було зображене українське село, на фоні якого позувала вагітна Катерина. Катерина залишилася тут ще з торічного Шевченківського вечора, пережила вечір Лесі Українки та Панаса Мирного і дотягнула до Франківського.

Хлопець розповідав. Їх було коло тисячі - зі всієї України. Їхня організація назвалася "Дія". Ні, вони створили її самі, без допомоги. Навіть без фінансування. Їхня мета? Говорити українською.

– Це все? - здивувалася Оксана.

– А хіба цього замало?

Говорити українською усюди - у містах та містечках, у потягах та літаках, у автобусах та маршрутках. Не треба патріотичних лекцій. Не треба цитувати великих поетів. Просто жити: купувати хліб, питати котра година, їздити у автобусах, розмовляти про сучасну музику та роботу. Але все це - українською. Хай люди знають, що наша мова живе не тільки у підручниках, селах та на заході. Що нею можна спілкуватися і на сході, у містах. Що її носіями можуть бути молоді сучасні хлопці та дівчата.

У розпачі хлопець взяв її за руку. Оксана не відібрала її. Дівчину заворожував цей незвичайний цікавий чоловік, такий на схожий на Миколи Даниловича, їхнього керівника.

"Каменяр, - подумала вона про хлопця. І раптом, несподівано для самої себе: - Мій каменяр..."

Оксана відчула подих хлопця на своїй щоці. Вона бачила, як його обличчя наближається до неї. І раптом їхні губи зустрілися.