Галина Тарасюк - ГАСПИД І МАРГАРИТА

– Ти дійсно все можеш, пекельний виплодку, а, наприклад, зробити так, щоб я написала геніальну книжку, чи картину, чи хоча б пісню, яку б усі співали, можеш?

Гаспид зітхнув, почухав груди, і з жалем зізнався: – Що не можу, мамусю, того не можу. Це все – від Того, – і показав очима на небо.

– Тоді йди к чорту, – беззлобно сказала жінка і заснула праведним сном, кінцівку якого зіпсувала поява Ярослави. І все знову повторилось, як у поганому сні.

Наївна Ярослава подзвонила зразу ж після того, як по одному з незалежних телеканалів показали її репортаж «До смерті і назад». Голос її звучав у слухавці різко, з викликом:

– Ну як?

Наївна! Що вона хотіла почути, крім лукаво-ввічливого:

– Чудово! Ти – молодець!

І тоді Ярославу понесло:

– Я знала, я вірила, що в цьому багні продажному ти єдина думаєш так, як я! Та-та-та і я хочу, я прошу, щоб ти вплинула на Миколу, щоб він на засіданні Верховної Ради порушив питання про злочинне захоронення радіоактивних відходів у Чорнобильській зоні. Це ж злочин! Злочин проти всього народу! Треба конче порушувати кримінальну справу! Винні мають бути покарані. Негайно…

Одно слова, тра-та-та…

Жінка знову, як кілька років тому, похолола. Звісно, Ярослава не могла знати про… її причетність до захоронення. Могла дати руку на відсіч, що інформація не могла проникнути крізь герметичну броню дверей. Лякало інше – нюх Ярослави, журналістська інтуїція, нишпірська здогадливість, врешті. Хватка вовча, яка й привела колишню мою подругу-однокурсницю з дикторського м'якого крісла на розбійну стежку телерепортера. Ох, недаремно вона дзеленчала мені в телефон! Нюхом чула, куди слід веде!

І знову, вже вкотре, жінка шукала по мобілці Миколу і казала тільки одну фразу:

– Вона дзвонила, хоче, щоб ти допоміг.

І знову Микола хижо хихикав:

– Що ж, коли просить, треба допомогти…

Ярослава дзвонила ще і ще. І кожного разу жінка запевняла її, що Микола все зробить, що в його силах… Але ж вона знає, як ніхто, знає, як важко, навіть ризиковано тепер щось робити… Микола в розпачі… Він давно плюнув би на той бедлам верховний, але – що це дасть?! На його місце зразу ж пролізе якийсь покидьок, що взмиг ока спродає не лиш Україну, а й маму рідну!

Розмови відбувалися у травні… Все розпачливіші й розпачливіші… Її вигнали з роботи, її переслідують, їй погрожують… вона не може ні до кого достукатись… її покинули… її кидонули…

Нарешті, здається, наївна Ярослава зрозуміла, що справді зосталася одна із своєю правдою і що ніхто більше не збирається ризикувати своїм становищем заради порятунку нації від геноциду. Вражена власним відкриттям, вона таки не втрималась і подзвонила. Бесіда була коротка, хоч не без її понтів.

– Знаєш, подруго, – сказала Ярослава тоді примирливо і майже ніжно. – Як людина з потойбіччя (так і сказала – з потойбіччя) я відкрила цікаву закономірність: мене знищують морально, а вас, використавши по повній програмі знищення народу, відстріляють, як скажених собак. Але це я побачу, на жаль, уже з небесі. – І поклала слухавку.

А в червні Ярослава ввійшла в піке і врізалась своїм красивим фюзеляжем з балкону своєї квартири просто у клумбу з чорнобривцями…

І знову Ярослава летіла крізь сон Маргарити, падала, і як птаха-самовбивця. І, Бог бачить, Маргарита нічим не могла їй зарадити… Бо тільки сьогодні, в солодкому забутті плоті, в паморочливих, диявольських розкошах любощів з усіма чоловіками світу зрозуміла, що цей останній політ мав бути спільний для них обох, але доля вибрала Ярославу…

Раптом у світанковій тиші десь біля озера пролунав голосний жіночий сміх, але, як грубо, як вульгарно звучав він серед цього супокою! Як недоречно, ніби в церкві… Йому відповів чоловічий… далі сплеск води, радісні зойки. Жінка пробудилась, радісно відчуваючи, що вона не одна.

– Як добре, що ти тут, – сказала вона комусь невидимому, – а то б мені знову снилося, що ВОНИ йдуть на мене з вилами. Я вже чула їхні голоси, їхнє важке дихання, мені вже смерділо їхнім потом… Розжени їх, Гаспиде, щоб не тривожили благословенну тишу ще сонного лісу. А хочеш – потопи. Хоча… не варто, хай живуть, а то ще вночі присняться… Ти ліпше втопи у Дніпрі мою подругу Наталку. До речі, що вони там роблять, під прапором «Народної ідеї»? Нікого під прапором нема? Той – в Карпатах, а та – аж під Черніговом? Закинь ще далі, щоб тиждень добиралася до Києва. І не топи. Хай живе. Хай все буде, як було і як є.