Галина Тарасюк: ГАСПИД І МАРГАРИТА

– Я тут, мамусько! Не відходжу від тебе ні на крок. Ти сьогодні така красива і одинока… Може, пустиш до середини…

– На тебе, наглото бісова, вже й злости не стачає… Чого ти трешся, чого в очі прешся? Пішов би ліпше полоскотав яку зачамрілу феміністку, дивись, розродиться еротичним шедевром на кшталт:

– Це ти про себе, мамусько?

– Я, як тобі відомо, мармизо гаспидська, хлопа – маю.

– Авжеж маєш… А хочеш побачити, хто ще має твого хлопа?

– Атож…

– То дивись…

– Не правда! – жінка гнівно схоплюється, – Цього не може бути. Вона моя подруга…

– І що вона робить сьогодні, у вихідний, в управі? Вергає народну ідею?

– Сука, я ж її в домі приймаю…

– Вона ж тобі за це гарним прийомом чоловіка віддячує…

Жінка зривається на ноги, зла і чорна лицем, як голодна пантера. Люті ревнощі, образа, прагнення негайної розправи стрясають нею, як землетрус Говерлою.

– Я хочу, щоб була п'ятниця, тринадцяте1 Чуєш, Князю вічної темені, пане гієни огненної, володарю душі моєї. Я хочу помсти! Хочу пити, пити її кров, насолоджуватись її приниженням. Чуєш?! – Жінка в люті сліпій топче землю, дряпає її пещеними пальцями, ніби хоче продертися в самі тартарари.

І раптом світ довкола неї темніє, шалений буревій вириває з корінням кущі і дерева і хтось питає її утробним, здавленим голосом:

– Безумна, чи знаєш ти, якою дорогою ціною заплатиш за свої жіночі забаганки?

– СССатано, безчесний Сатано, і це ти мене питаєш про ціну? Мене, яка заздрить найостаннішій бомжисі, яку гріє під мостом послідущий п'яниця? Чи є більша ціна, ніж самотність, непотрібність, зневаженість людиною, в яку вклала життя?

– Ненаситна, то ти хочеш мати все, а для бідної бомжихи шкодуєш навіть теплого боку немитого п'яниці? Гірше – ще й заздриш… Але мені нічого не коштує ощасливити тебе!

Жінка не встигає скрикнути: ні! – як вже летить кудись вниз, залишаючи високо вгорі дорогу з автами і людьми, світлом ліхтарів і гулом. Жінці світ паморочиться від страшного здогаду, але – пізно: вона вже сидить, ніби нічого не сталося, ніби вік так сиділа, під биком мосту Патона і замріяно дивиться на дрібні хвильки, що дружною зграйкою періодично набігають на піщаний берег. Жінці добре. Вона трішки п'яненька і трішки щаслива. Термоядерний самогон, яким розрахувався з Миколою за скопаний город нардеп Фекалюк, приємно гріє порожній відучора шлунок. Млосне тепло з живота розтікається по тілу, веселить душу. Жінці хочеться погомоніти, але Микола, збитий з ніг сивухою, одуріло хропе, поклавши їй на плече нечесану і немиту голову. Від води тягне вечірнім холодком, але жінці тепло і затишно під Миколиним ребристим боком, повіки злипаються-злипаються… Але – наче хтось гукає її. Так і є: Даруня! По-теперішньому – Даша! Дочка стоїть на палубі білої яхти генерала Комісаренка. Вона така струнка, гарна і бадьора, що жінка аж плаче від радості за успіхи дочки: ще недавно воно, біднятко, мусило заробляти собі на хліб, супроводжуючи по дорогах країн СНД тих неотес-далекобійників. А нині, як порядна панна у кіно, шле повітряні поцілунки татові з мамою із білої генеральської яхти, всім своїм виглядом даючи зрозуміти родичам під мостом, що генерал платить за рейс більше, ніж ті смердючі перевізники.

Дашуня зникає в каюті білосніжної яхти, а жінка вдоволено облягається на ніч, але якась сила струшує її, мов кошеня, і здавлений утробний голос каже:

– Е ні, ти цього щастя сіросвитного ще не заслужила, ще помучся, потіпай свою прокляту душу. Що хотіла – те маєш. Іди і слухай.

Жорсткий вихор грубо вирвав її з обіймів Миколи і хряпнув об асфальт перед офісом «Народної ідеї», над ґанком якого розвівався синьо-жовтий прапор.

– Ідіот! – лайнулась жінка і рвонула на себе дубові вхідні двері. Старий вусатий консьєрж здивовано озирнувся на скрип, полупав очима і знову заснув на своєму стільці. Жінка хотіла його «построїти», але тут саме зі сходів, мало не збивши її, скотився заворгвідділом «Народної ідеї» Кость Одноочко.

– Тобі що – повилазило? Чи я – невидимка? – скрикнула жінка, але не почувши власного голосу, вжахнулася: – Невже вмерла? О-о, так і є: мене нема. Чортів Сатано, як ти посмів порушити угоду? Я ще не хочу ТУДИ! Я ще хочу жити! О, чорт! А це ще що: на столі – мої книжки, видані «Видавничим домом», опертий на стіну мій портрет, перев'язаний навскіс чорною биндою. Віялом кілька часописів, купка примірників «Народного слова», теж із моїм портретом і некрологом…