Галина Тарасюк: ГАСПИД І МАРГАРИТА

– Бабо, прошу тебе, зроби так, щоб ВОНА і її та дитина вмерли, аби її не стало, аби тато був тільки мій.

Баба Арехта Фройда не читала, як і трагедію Софокла «Цар Едіп», але баба знала, як клекотить і палає дика циганська кров, як казиться молодою кобилицею неприборкана плоть, волаючи любові. Надивилася, стара відьма, і на що здатні дозрілі на бідних на доброго хлопа горбах п'ятнадцятки, та й хлопам не йняла віри, рідний він чи чужий…

Після цієї розмови батько раптом перестав навідуватись. Даремно чекала його Маргаритка всю весну і шмат літа. «Поїхав на заробітки», – відказувала баба на її німі запитання. А в передвечір Івана Купала повела її баба високо в гори на дику полонину зілля збирати…

Жінка на прим'ятих зозулиних слізках зітхнула глибоко й солодко, провалюючись не то в сон, не то в транс. Так було щоразу, коли вона подумки поверталась у ту свою далеку першу відунську ніч. Знову перед її зором постали таємничо-суворі в тонкому серпанковому сяйві молодого місяця Карпати, а над ними низька темно-фіалкова баня неба, всипана величезними мерехтливими діамантами зір, яких, здавалося, можна було дістати рукою. І запахуще веселкове сіяння розквітлого зілля у високій по груди темній траві, і збудливо-п'янкі шерехи, зітхання і ледь чутні пристрасно-хтиві стогони купальської ночі, від яких шаленіла уява і палахкотіла кров…

– Маргарито, – хтось покликав її глухим і низьким, ніби з підземелля, голосом. Маргарита здригнулась, лячно озираючись, і лиш тепер помітила, що вони на полонині не одні. У траві з легким шелестом снували, гасали і літали, переплітаючись, збиваючись в біло-молочні клубки, майже прозорі силуети нагих людських тіл. Але того, хто її кликав поблизу не було. Лиш очі баби Арехти світились до неї підбадьорливо двома жовтими світлячками.

– Не бійся, – самими губами сказала баба, – йди і – прийдеш…

І вона пішла, як сомнамбула, мов по воді, по глибокій траві і стала перед тим, хто кликав. Він був високий і красивий, як тато. Але ще кращий, ще жаданіший. Не розуміючи сама, що говорить, Маргарита прошепотіла так палко, що, що їй вогнем попалило вуста:

– Князю, бери мене, візьми мене, Князю…

І в цю мить потемніло небо, і чорний палючий вихор відірвав її від землі, і тисяча ножів уп'ялись в її тіло, і вона закричала диким звіром, і враз біль і страх минули, і все її тіло забилось, як рибонька, у срібній купелі незнаної насолоди і такої буйної торжествуючої радості, що душа її в тому вогні згоріла на вугіль…

Після купальської ночі Маргарита не впізнала себе: скупане у відьомській росі її темне циганкувате тіло ніби світилось рожевим спокусливим сяйвом, жовті очі позолотіли, шорстке волосся потекло по плечах вороним шовком, каламутячи місцевим парубкам і чоловікам розум. Але вона йшла лиш на поклик одного голосу.

Коли прийшла пора покидати рідне село і їхати до міста вступати в інститут, баба знову повела з нею сувору розмову.

– Тебе чекає інше життя, не схоже на життя в горбах, казала баба. – Нелегке, непросте життя серед людей, заздрісних, злих, захланних. Але бабина наука поможе тобі бути скрізь і всюди ґаздинею, ворогів перетворювати на щирих друзів, грізних начальників на улесливих слуг, чоловіків – на вірних підданих… Май діло лише з хлопами, чаруй їх, прив'язуй до себе любощами. Хлоп забуває все, крім солодких любощів… Лиш за них він вдячний буває. Клятим бабам, а вони тобі май дуже дозоляти будуть, будь повірницею… Давай, дівче, в тому світі сама собі раду. А як вже буде зовсім непереливки – клич стару Арехту, і лиш в найтяжчу годину – Князя…

Вона давала собі раду. У ліфчику зліва завше були зашиті відьомські чари: приворотне зілля для хлопів, сіль – ворогам в очі, в кишені – цукор та мак, висвячені бабою в глухій карпатській церковці, на всіх інших, кому Маргаритка хотіла бути солодкою та милою, в придбаній на базарі в Кутах торбинці – шнурок, яким зв'язували покійнику ноги, недопалок свічки, пір'я чорної курки, жаб'яча кісточка, сушені котячі мізки і ще та й ще всіляких чарівних дрібничок про всякі випадки життя. В які б столичні двері Людця не заходила, завжди переступала поріг лиш правою ногою, подумки наказуючи:

– Всі вороги в кут, бо я ґаздиня тут! – І вороги тушувались, задкували, перетворюючись на поклонників її вроди, розуму, молодості. Але варто їм було вийти з поля впливу відунських чар, як вони знову перекидались, наче у вовкулаків, у лютих ворогів, надто жінки. Але скоро, дуже скоро всі вони, як вівці до потічка, тяглися до милої Марґо зі своїми таємницями потаємними, печалями невтоленними. І скоро, дуже скоро вона вже тримала кого треба у своєму маленькому кулачку так міцно, що їм нічого не зоставалось, як лиш дружити з нею і, мов не хотячи, творити дружно її королівську челядь. Її організаторські здібності гідно оцінили в інституті, обравши незмінним комсоргом курсу. А пристрасть до чужих таємниць – в одній секретній установі, призначивши пожиттєво бійцем невидимого фронту. Їй особливо подобалося служити радянській батьківщині, розправляючись зі своїми недругами доносами на них.