Галина Тарасюк: ГАСПИД І МАРГАРИТА

Тож вона давала собі раду. Аж до того дня, коли її приставили «освєдомітєлєм» до Майстра. Вона злякалась: така людина… та як… та він…

Тоді «куратор» акторського факультету, якому вона щотижня здавала доповідні на студентів і викладачів, завів її у потаємну кімнату в підвалі інституту, де ще двоє старших сірокостюмних добродії проінструктували її детально, як взяти голими руками недоступного Майстра. Виявилось, що один з найуславленіших літературних небожителів насправді людина слабка, ласа до молоденьких творчих дівчаток, яких йому постачає час від часу на дачу директор кабінету молодого автора Боря П'янчук. Їй тільки й труду, що одягнути міні-спідничку, розпустити косу і явитись із власними віршами до Борі, а за Борею затримки не буде… Їй подобалось грати. Подобались нові ролі, які придумували для неї сірокостюмні хлопці з органів. Їй подобалось ловити душі…

Жінка, ніби пробудилася, стріпнула головою, глянула на годинник на лівім зап'ясті: о пів на сьому вечора, минула якась мить, а їй здалося, половина життя…

Призахідне сонце червонило стовбури старих сосон, грало світлотінями в молодому підліску. І зворушеній спогадами, освітленій призахідним сонцем чорнявій жінці несподівано захотілося бути доброю, лагідною, приязною до цілого світ, навіть до цієї надоїдливої личини, що свинячим хвостиком теліпається за нею з тих пір, як вона востаннє бачила бабу Арехту…

… Баба кликала її. Кликала не один день. Вона лежала на широкому дерев'яному тапчані, застеленому прив'ялим зіллям і старим, облізлим ліжником. Лежала чорна та темна, бо вже котрий день не могла переставитись за невидиму грань між тим і цим світом. Лежала баба одинока і всіма покинута. Сусіди боялися приступитися, бо вже котрий день круг бабиної хати коїлось щось незбагненне – то в комині крізь ніч вило, то гупотіло невидимим кінським табуном, то, здавалось, дранковий верх підіймало, як гуцул крисаню. А хто, як сільська фельдшерка, наважувались, то якась сила тручала в груди, не давала поріг переступити.

Але Маргариту в хату та сила впустила. І баба Арехта, втомлена, ніби вона тільки-но косу з рук випустила, сказала:

– Зачекалась я тебе, Маргаритко. Вже й жаль мала, але бачу, що даремно… Сідай і слухай, бо час мій стікає… А твій – сили набирає. Не журись, що самотня, що невезуча. Все будеш мати, чого душа запрагне. Будеш мати дівку, несхожу на тебе, а через те досада і туск обсядуть тебе. Любити будеш, і ненавидіти… але, як прийде пора найвища, віддай її, як я тебе віддала. Така доля жінок нашого роду… Чоловіка будеш мати і не мати. Але то – пусте… Зате будуть статки і маєтки, слава і власть, та мус будеш за те все платити здоров'ям. І не раз за те все буде виймати з тебе душу Князь. Але – терпи. Бо все втратиш. А тепер – або верх здіймай, або те, що відаю, приймай…

Віщування про дочку злякали Маргариту.

«Але ж Бог дає дітей!», – хотіла заперечити, та слова кулешею пісною збились у горлі. Стояла слупом і дивилась на чорну худу бабину руку, що, здавалось, тягнулась до неї з темної трясовини гірської багни, готова потягнути за собою.

Але зрозуміла, що пізно противитись, вороття назад нема, і стиснула холодну, як смерть, бабину долоню…

Коли на маленькій станції в райцентрі сідала у вагон вузькоколійки, оглянулась: нічне небо над горбами враз спалахнуло і згасло. То згоріла і згасла суха, як тріска, рублена хата баби Арехти разом з її минулим.

Через ніч на столичний перон ступила інша жінка – жінка з майбутнім.

Жінка сиділа на ріденькому крихкому лісовому зіллі і спостерігала, як по руці від долоні до ліктя повзе, залишаючи пекучий слід, ясно-зелена волохата гусениця. Жінка думала: якщо дивитись на гусеницю з точки зору Божеської любові до цілого світу, то й цей гофрований згусток живої матерії здається вершиною досконалості і краси. Коли ж із ненавистю чи образою, то один вигляд цієї безневинної стружки з-під рубанка Творця може викликати стрес від огиди.

Так і ближні. То любиш, то ненавидиш, то захоплюєшся, то бридуєш ними.

Жінка подумки вертається додому, Миколи нема. На подвір'ї пахне смаженою картоплею, вареною курятиною. Видно, Кібчик готував обід. На кухні – немитий посуд. Видно, Даруня обідала. Жінці їсти не хочеться, тому подумки вертається у вітальню, вмощується у м'якому кріслі, вмикає телевізор. І тут тільки помічає на дивані поряд з кріслом дочку. Вона спить, уткнувшись обличчям у гору маленьких різнобарвних подушечок. Жінка подумки шукає очима по вітальні, по сходах, по другому поверсі – Гаспида ніде, мабуть, знов пішов, ганебник, письменницьких курей полохати. Клапала пультом дистанційного управління, гуляє по телеканалах. Жах, ні на чому око зупинити: одна стрілянина, вбивства, смерть. Герої – кілери, криваві мафіозі, дешеві повії, жалюгідні наркомани та інша декласована нечисть. Схоже, Україна за роки так званої незалежності давно перетворилась на звалище отруйного сміття чужої маскультури. І на цьому теж не один патріот нагрів брудні руці. Знаємо навіть хто, але поіменно не будемо начитувати, бо як в одній мудрій книзі сказано: не судіть, то й вас не осудять… Це – раз. А по-друге, смішно гордитися цнотою в борделі, а по-третє, чорт з ними!