Галина Тарасюк - ГАСПИД І МАРГАРИТА

– Як же ж красиво ти навчилась усе перебріхувати: молоді, самовпевнені, йшли напролом… Мамусько, встидайся, або будь, нарешті, чесна бодай із собою. І признайся, що рвалась до влади, як дурний до мила. Ти готова була чортові душу продати. І тут ти згадала про рідну бабу і про її відьомську ворожбу, яку ти разом з бабою забула у своєму первісному гірському світі. А тут, до всіх радощів буття, зачала виповзати з телевізорів на світ білий дорога серцю нашому бісівщина в обезуміли образах різномастих екстрасенсів, ясновидящих та контактерів з космосом і потойбіччям. Тобі було смішно те все бачити і чути, бо знала і вміла колись більше… І мене ти згадала, моя мамусько, свого Гаспида, свого домовичка –лицаря, друга по дитячих забавках, розрадника й порадника… Шістнадцять років я квасився, як забута гуслянка в бербеничці, коли ти тут собі по столиці гуляла, як рибка по Дунаю…

– Ти що, Гаспиде, ревнуєш мене? Чи мала би оце я жити, як ті неписьменні відьми по безлюдних горах, з дідьком лабонатим? Не сміши мене, бо кажу тобі, що пожаліюсь Князеві.

– Не згадуй його всує, він не такий всепрощенний та добрий, як той, що на небі. Може й розгніватись, що тривожиш. До старих відунок він не дуже добрий…

– Сам ти старий пень! І брехун! Покликала мене тоді баба Арехта, бо почула свій час останній… Затям собі це до кінця світу, коли не годен запам'ятати!

Перемога на виборах переродила Миколу. Він назавжди розпрощався зі своїм парубоцьким минулим, освоїв імідж добропорядного сім'янина, тобто – ми розписались, і оселився в моїй тісненькій, але ошатній квартирці.

Там, на облупленій кухні, разом з борщем готувались всі його виступи в парламенті, всі поправки до законів. Перші свої купони (на щастя, не Кравчуком запроваджені) ми постригли після того, як я дотумкала, що бути нардепом – це не лиш грати вар'ята перед електоратом, розігруючи такого собі народолюбця-популіста, а передовсім заробляти великі гроші. І заробляти дуже просто – через лобіювання інтересів грошовитих співвітчизників та закордонних симпатиків нашої незалежності. Тож коли в Донбасі почалися заворушення гірників, зорганізовані лівими, а найбільше – червоним директором однієї з найбільших шахт, порадила Миколі потрясаючий карт-бланш: запропонувати парламенту призначити того ж таки бунтівного комуняку міністром економіки, і таким чином пригасити заворушення. Це був на тоді порятунок для правих, які переважали у Верховній Раді і не знали, що з цією перевагою робити. Звісно, ми знову виграли. А небавом новий міністр, який виявився ще й багатеньким Буратіно з подвійним громадянством, від вдячності за перспективи став нам мало не татом рідним. В результаті чого щойноотримана квартира на Хрещатику була відремонтована за останнім європейським писком моди і обставлена шикарними італійськими меблями, зробленими із карпатського лісу. Зосталося ще й на іномарку, і на облаштування дачки, яку Микола отримав при розподілі між народними обранцями вже незалежної і суверенної вчорашнього компартійного майна.

Це був початок. Далі добро само попливло до нашого затишного кубелечка, радше тупало під сюртучками заможних представників української діаспори політичної хвилі, колись ображених совєцькою владою. У кожного з цих чистеньких, рожевощоких дідків були свої нездійсненні мрії і плани. Воїни ОУН–УПА вимагали реабілітації і визнання їх воюючою за Україну стороною у Другій світовій. Хтось бажав українського громадянства, хтось – придбати кватирку в центрі, щоб згодом, як прийде пора, вмерти на рідній землі, хтось – нарешті навести порядок на своїй стражденній батьківщині. Комусь бездітному не було на кого зоставити маєток десь в Саскатуні і він жадав української сироти…

Але цих благ вони не хотіли задарма. Вишколені світом, де все вирішують гроші, ці несхожі на українців українці готові були віддати всі свої прижиттєві заощадження тому, хто б запоміг здійсненню їхніх заповітних мрій. Найбільш підходящими для цієї оборудки, звісно, на їх думку, були народні обранці.

Наївність діаспори була вражаюче безмежна. Адже ж в ті далекі дев'яності ці переважно дуже чесні і порядні люди в благих своїх намірах навіть подумати грішним ділом не могли, що довірливістю своєю розбещують сьогоднішнього «незалежника» – вчорашнього голодного «совка» який в очі ніколи не бачив «зелених», ніколи по-людськи не жив і не міг за печально короткий строк свого депутатства стати тим, ким уявляли його наївняки з діаспори. Наш патріотизм завше був голодний, агресивний, збудований на тотальних злиднях соціалістичної уравніловкі, вигодуваний люмпенською дворушністю.