Стівен Кінг - Та, що породжує вогонь

Він віддав їй ручку, і дівчина вдячно всміхнулась. Знову схилилась над анкетою, і при горішньому світлі мідяні спалахи заграли у волоссі, недбало перев’язаному широкою білою стрічкою.

Енді віддав анкету аспіранту, що сидів за викладацьким столом.

– Дякую, – машинально мовив аспірант, мов той Робот Роббі. – Аудиторія сімдесят, субота, дев’ята ранку. Будь ласка, не запізнюйтесь.

– Який пароль? – хрипко прошепотів Енді.

Аспірант ввічливо засміявся.

Макґі вийшов із лекційної, рушив до великих двостулкових дверей на протилежному кінці вестибюля, а тоді згадав за ручку. Мало не махнув рукою – ішлося про звичайний «бік» по дев’ятнадцять центів, а йому ще треба готуватись до фінальних іспитів. Але дівчина гарненька, може, варто її забалакати, як кажуть британці. Енді не мав ілюзій щодо своєї зовнішності чи соціального статусу, вони були невидатні, або щодо ймовірного статусу дівчини – точно зайнята чи заручена, але день був гарний, а Енді – у доброму гуморі. Він вирішив почекати. Принаймні ще раз подивиться на ті ніжки.

Дівчина вийшла за три-чотири хвилини, тримаючи під пахвою кілька зошитів і підручник. Вона справді була дуже гарна, і Енді постановив, що чекати на ці ніжки було варто. Ніжки були не просто добрі, вони вражали.

– А, ти, – сказала вона з усміхом.

– Я, – відповів Енді Макґі. – Що про це все думаєш?

– Не знаю, – відповіла вона. – Подруга сказала, що такі досліди весь час проводять, минулого семестру вона брала участь в одному, з колодою Райна [7] Також: колода Зенера, карти з простими повторюваними малюнками для дослідження паранормальних явищ. , і отримала п’ятдесят доларів, хоч майже нічого не вгадала. То я просто подумала…

Вона закінчила думку непевним порухом плечей і охайно відкинула назад своє мідяне волосся.

– Ага, я теж, – відказав Енді, приймаючи ручку. – Подруга з факультету психології?

– Так, – відповіла дівчина, – і мій хлопець теж. Доктор Вонлесс у нього лекції читає, тож він не пройшов. Конфлікт інтересів чи щось таке.

Хлопець. Логічно, що в такої високої рудоволосої красуні є хлопець. Так світ влаштований.

– А ти? – спитала вона.

– Те саме. Друг на психології. Я Енді, до речі. Енді Макґі.

– Я Вікі Томлінсон. І я трохи непокоюся, Енді Макґі. Що, як зловлю бед-тріп абощо?

– Я так зрозумів, що річ не потужна. Навіть якщо це кислота, то… ну, кислота з лабораторії – не те саме, що фігня, яку купують на вулиці. Принаймні мені так казали. Дуже м’яка, вводиться в надзвичайно спокійних умовах. Певно, вони ще «Крім» або «Джефферсон еарплейн» [8] «Cream», «Jefferson Airplane» – музичні гурти, легенди психоделічного року. поставлять, – вишкірився Енді.

– А ти багато знаєш про ЛСД? – спитала дівчина, всміхаючись самим кутиком рота, й Енді це дуже сподобалось.

– Зовсім небагато, – зізнався він. – Пробував двічі: два роки тому і ще минулого. Від кислоти мені якимось чином поліпшало. Голову прочистило… принаймні здалося так. Після того непотребу в житті наче поменшало. Але звичку виробляти не хочу. Не подобається, коли аж так себе не контролюєш. Може, пригостити тебе колою?

– Гаразд, – погодилась Вікі, і вони разом попрямували до студентського клубу.

Зрештою сталось так, що він пригостив її двома колами, і решту дня вони провели вдвох. Випили кілька келихів пива в місцевій забігайлівці. Виявилось, що Вікі з хлопцем стояли на роздоріжжі і вона не знала, куди рухатись далі. Він уже поводився так, наче вони одружені – так розказала Вікі. І суворо заборонив їй брати участь в експерименті Вонлесса. З цієї самої причини вона підписала і здала заявку, а тепер мала намір пройти все до кінця попри те, що їй було трохи боязко.

– Цей Вонлесс і справді схожий на скаженого доктора, – сказала вона, виписуючи пивним бокалом кола на столі.

– Як тобі той прикол із сигаретами?

Вікі загиготіла.

– Дивний спосіб кинути палити, скажи?

Енді спитав, чи можна зайти по неї зранку в день експерименту, і Вікі радо погодилась.

– Добре, що поруч буде друг, – сказала вона і глянула на Енді відвертими синіми очима. – Я справді трохи боюся, розумієш. Джордж був такий… не знаю, невблаганний .

– Чому? Що він казав?

– У тому й річ, – відповіла Вікі. – Нічого не казав, тільки що не довіряє Вонлессу. Говорив, що і на факультеті ніхто не довіряє, але багато студентів подають заявки на участь через те, що він керує випускною програмою. Окрім того, вони так упевнені в безпеці, бо він їх просто відсіює.