Стівен Кінг - Та, що породжує вогонь

Але Чарлі виявилась у школі. На скільки він їх випередив? На пів години? На п’ятнадцять хвилин? Ще менше? Енді не хотілося про це думати. Вони з’їли пізній ланч у «Нейтанз» [1] «Nathan’s Famous» – мережа американських ресторанів, що спеціалізується на хот-доґах. ( Тут і далі прим. перекл .) і решту дня провели на ногах (зараз Енді вже міг собі зізнатися, що тоді ним керувала сліпа паніка): їхали в метро і на автобусах, але здебільшого просто йшли. І тепер Чарлі була виснажена.

Енді кинув на неї довгий, сповнений любові погляд. Бездоганно біляве волосся спускалось дівчинці до плечей. Уві сні Чарлі променіла тихою вродою. Вона була дуже, до болю схожа на Вікі. Енді й собі заплющив очі.

А на передньому сидінні таксист із подивом глянув на п’ятисотдоларову банкноту, яку дав йому цей чоловік. Заховав її у спеціальну кишеню на поясі, куди складав чайові. Йому не здалося дивним, що пасажир на задньому сидінні розгулював по Нью-Йорку з маленькою дівчинкою та п’ятисотдоларовою купюрою в кишені. Він не замислювався, як заладнає цю справу з диспетчером. Він думав тільки про те, як зрадіє його подружка Ґлін. Ґлініс без кінця йому торочила, що таксування – робота тоскна і нецікава. Ну, подивимось, що вона скаже на цю тоскну і нецікаву п’ятисотдоларову банкноту.

А позаду таксиста, відкинувши голову назад і заплющивши очі, сидів Енді. Головний біль підступав усе ближче, неминучий, мов чорний кінь без вершника в похоронному поході. Він чув, як копита того коня цокотять у скронях: гуп… гуп… гуп .

На втіках. Він і Чарлі. Енді мав тридцять чотири роки і ще минулого року викладав англійську мову і літературу в державному коледжі міста Гаррісон, штат Огайо. Гаррісон був маленьким, сонним університетським містечком. Старий добрий Гаррісон у самому серці центральної Америки. Старий добрий Ендрю Макґі, приязний і шанований молодик. Пам’ятаєте загадку? Чому фермер – стовп спільноти? Бо завжди стирчить одмітний на своїй ниві.

Гуп-гуп-гуп – неосідланий чорний кінь із червоними очима скаче коридорами розуму, підковані копита випручують м’які сірі грудки мозкової тканини, лишаючи по собі відбитки, що повняться таємничими місячними серпами крові.

Таксист виявився розмазнею. Ще б пак. Одмітний таксист.

Енді задрімав і побачив обличчя Чарлі. А потім воно перетворилось на обличчя Вікі.

Енді Макґі та його дружина, гарненька Вікі. Їй повиривали нігті, один за одним. Чотири вирвали, і тоді вона заговорила. Принаймні такого висновку дійшов Енді. Великий палець, вказівний, середній, підмізинний. А потім – стоп. Я говоритиму. Я розкажу вам все, що хочете. Тільки не кривдьте мене більше. Прошу. Ось так вона все і розказала. А тоді… може, з лихої нагоди… тоді його дружина померла. Що ж, певні обставини сильніші за нас обох, але є обставини, сильніші за нас усіх.

Такі, як, наприклад, Крамниця.

Гуп-гуп-гуп – неосідланий чорний жеребець все насувається, і насувається, і насувається: гляди, ось кінь вороний.

Енді спав.

І згадував.

Експериментом керував чоловік на ім’я доктор Вонлесс. Він був товстим, лисавим і мав як мінімум одну дивну звичку.

– Кожному з вас, дванадцятьох молодих панів і панянок, зроблять ін’єкцію, – сказав він, шматуючи сигарету над попільничкою, що стояла перед ним; мініатюрні рожеві пальці скубли тонкий сигаретний папір, з якого сипались охайні жмутики золотаво-коричневого тютюну. – Шість ін’єкцій становитиме вода. Ще шість – вода з дрібкою хімічної сполуки, яку ми називаємо Шостою партією. Розгорнуті властивості цієї сполуки засекречені, але по суті це снодійне з легким галюциногенним ефектом. Отже, як ви розумієте, сполуку вам уведуть подвійно сліпим методом… іншими словами, ані ви, ані ми до останнього не знатимемо, кому випала чиста доза, а кому – з домішкою. Усі ви, дванадцятеро, перебуватимете під суворим лікарським наглядом протягом сорока восьми годин після ін’єкції. Питання?

Питань було декілька, і більшість стосувались точного складу Шостої партії – те слово «засекречені» мов пустило собак-шукачів по сліду арештанта. Від цих запитів Вонлесс дуже вправно ухилився. Але ніхто не поставив питання, яке найбільше цікавило двадцятидворічного Енді Макґі. Він роздумував, чи не підняти йому руку в затишині, яка запала в напівпорожній лекційній залі гаррісонівського факультету психології й соціології, і чи не спитати: скажіть-но, а чого ви так дерете цілком нормальні сигарети? Але краще не питати. Краще дати волю фантазії, поки триває ця нудьга нудезна. Чоловік намагається кинути курити. Оральна фіксація – куриш цигарки, анальна фіксація – дереш цигарки. (На цій думці губи Енді розтягнулися в легкому посміху, який він затулив долонею.) Вонлессів брат помер від раку легень, і доктор символічно виплескує агресію на тютюнову промисловість. А може, це просто ще одна колоритна завороть, що нею викладачі коледжу мають потребу хизуватись, а не пригнічувати. На другому курсі Гаррісона в Енді був викладач англійської (на щастя, вже пішов на пенсію), який, читаючи лекції про Вільяма Діна Гавеллза [2] William Dean Howells (1837–1920) – американський письменник і літературний критик, представник реалізму. і становлення реалізму, безперестанку нюхав собі краватку.