Стівен Кінг - Та, що породжує вогонь

Та ж ні. Енді відштовхнув думку – з жахом і огидою до себе. Такого не можна бажати нікому .

Один маленький «лоскіт», ось про що він молився. І все, Господи, тільки «полоскотати» єдиний раз. Аби стало, щоб витягти нас із Чарлі з халепи.

«Боже мій, а чим ти збираєшся розплачуватись… а той факт, що опісля ти місяць мертвий лежатимеш, мов радіо з перегорілою лампою. Чи й півтора місяця. А може, насправді помреш, і мізки твої нікчемні з вух витечуть. Що тоді буде з Чарлі?»

Вони вже підходили до 70-ї вулиці, і світлофор був їм не в лад. Шлях перешкоджав потік транспорту, на розі, на вузині, громадились пішоходи. І раптом Енді збагнув, що ті чоловіки із зеленої автівки саме тут їх і візьмуть. Як зможуть, то, ясна річ, живцем, але якщо виникнуть проблеми… ну, щодо Чарлі вони, певно, теж поінформовані.

«Може, ми їм вже не потрібні живими. Може, вони постановили зберегти собі статус-кво. А як чинять із неправильним рівнянням? Стирають з дошки».

Ніж у спину, пістолет з глушником, а то, не варто виключати, і щось вигадливіше – крапля рідкісної отрути на кінчику голки. Конвульсії на розі Третьої і 70-ї. Офіцере, тут у чоловіка наче серцевий напад стався.

Доведеться покладатися на «лоскіт». Інших варіантів немає.

Вони дійшли до пішоходів, які очікували на розі. На протилежному боці вулиці горіло «НЕ ЙТИ» – непорушно, мовби вічно. Енді озирнувся. Зелена автівка зупинилась. Ближчі до хідника двері прочинились, і з них вийшли двоє в ділових костюмах. Молоді, чисто виголені. Вигляд у них був значно бадьоріший, ніж самопочуття в Енді Макґі.

Він почав ліктями торувати стежку в скупченні пішоходів, навіжено блукав очима в пошуках вільного таксі.

– Ей, чоловіче…

– А щоб тебе, дядьку!

– Та ну, містере, ви мені на собаку наступили…

– Даруйте… даруйте… – розпачливо промовляв Енді.

Він шукав таксі. А його не було. У будь-який інший час вулиця була б ними забита. Енді відчував, як чоловіки із зеленої автівки женуться за ними, хочуть загарбати його та Чарлі, відвезти бозна-куди, до Крамниці або іншого проклятого місця, чи й що гірше зробити…

Чарлі поклала йому голову на плече і позіхнула.

Енді побачив вільну машину.

– Таксі! Таксі! – загорлав він і несамовито замахав вільною рукою.

Двоє чоловіків позаду Енді кинули ламати комедію і побігли.

Таксі пригальмувало на узбіччі.

– Стійте! – гаркнув один переслідувач. – Поліція! Поліція!

Закричала жінка, що стояла на розі скраю натовпу, а тоді вже й решта кинулись врозтіч.

Енді відчинив задні двері таксі й посадовив Чарлі. Пірнув слідом за нею.

– Аеропорт Ла-Ґвардія, і чимшвидше, – сказав він.

– Стривай, водію! Поліція!

Таксист повернув голову на голос, і Енді штовхнув – дуже легенько. Просто по центру чола вп’явся кинджал болю, тоді швидко зник, лишивши по собі слабке больове вогнище – як-от ранкова мігрень, коли шия за ніч затерпає.

– Гадаю, вони женуться за тим чорношкірим у картатому кашкеті, – звернувся Енді до таксиста.

– Точно, – відповів той і безтурботно від’їхав від тротуару.

Вони рухались по Східній 70-й вулиці.

Енді озирнувся. Двоє чоловіків стояли на узбіччі самотою. Решта перехожих нічого спільного з ними мати не хотіли. Один з двох дістав з-за пояса рацію і взявся щось у неї говорити. Потім вони зникли.

– Той чорношкірий хлоп, – мовив таксист, – шо він наробив? Грабонув алкогольну крамницю чи шо, як думаєте?

– Не знаю, – відказав Енді, намагаючись намислити, як діяти далі, як скористатися таксистом по максимуму і поштовхом по мінімуму. Вони запам’ятали номери таксиста? Треба гадати, запам’ятали. Та в поліцію навряд чи звернуться, тож від несподіванки й сум’яття дадуть їм трохи фори.

– Усі вони наріки, ну, тутешні чорні, – зауважив таксист. – Ви мені не кажіть, я вам сам все розкажу.

Чарлі засинала. Енді зняв вельветовий піджак, склав і підсунув дівчинці під голову. Почала закрадатися слабенька надія. Якщо він правильно обіграє ситуацію, то все може вийти. Пані Фортуна послала Енді розмазню – як він сам таких людей називав, і геть незлостиво. Таксист попався з тої категорії, що їх найлегше штовхати. Те, що треба: білий (з якоїсь причини з азіатами найважче), досить молодий (зі старими майже неможливо) і має середні розумові здібності (розумних штовхати найлегше, дурних – найважче, а розумово відсталих – неможливо взагалі).

– Я передумав, – сказав Енді. – Відвезіть нас, будь ласка, в Олбані.

– Куди? – Водій витріщився на нього в дзеркалі заднього огляду. – Чоловіче, я не можу взяти замовлення на Олбані, ви з глузду з’їхали?