Стівен Кінг - Та, що породжує вогонь

Енді витяг гаманець, у якому лежала єдина банкнота в один долар. Він подякував Богу, що сів у таксі без куленепробивної переділки – не таке, де в контакт з водієм можна увійти тільки через проріз для грошей. Безпосередній контакт завжди полегшує поштовх. Енді ніколи не міг розгадати, чи справа в психології, чи ще в чомусь, але наразі це було неважливо.

– Я вам дам купюру в п’ятсот доларів, – тихо мовив Енді, – за те, що ви відвезете мене з донькою в Олбані. Окей?

– Гос-по- ди , містере…

Енді засунув банкноту водію в руку, і коли той опустив погляд, Енді штовхнув… і пресильно. На одну жаску мить він злякався, що діла не буде, що в нього просто нічого не лишилось, що він вишкріб дно бочки ще тоді, коли змусив таксиста побачити неіснуючого чорношкірого чоловіка в картатому кашкеті.

Аж тоді прийшло чуття – і як завжди, в супроводі сталевого кинджала болю. У той же момент шлунок мов обважнів, а кишки зціпились у нудотній судомній агонії. Енді затулив тремтливою рукою обличчя і загадався, чи не блювоне він зараз… або чи не помре. І в ту саму мить йому захотілося померти, як це завжди траплялось, коли він зловживав поштовхом. «Уживай, та міру знай» – хворобливою луною відбивався в голові Енді слоган, що ним якийсь древній ді-джей закінчував свою передачу. Про що б той слоган не був. І якби в ту саму мить у руку Енді вклали пістолет…

Він скоса глянув на Чарлі – Чарлі, яка спала, Чарлі, яка покладалася на нього, що тато витягне їх із цієї халепи, як і з усіх інших, Чарлі, яка була певна, що, коли прокинеться, він буде поруч. Так, і з усіх інших халеп, тільки от насправді це була єдина халепа, одна й та сама срана халепа, і вони знову тільки те й робили, що бігли. Десь зсередини на очі тиснула чорна безнадія.

Чуття минулось… та не головний біль. Головний біль дедалі гіршатиме, доки не перетвориться на розгромний тягар, з кожним ударом серця посилатиме червоні спазми в голову та шию. Від яскравого світла очі безжально сльозитимуться, а шпичаки болю пронизуватимуть плоть за очима. Носові пазухи стуляться, доведеться дихати через рот. У скронях – свердла. Тихі звуки підсиляться, звичайні гупатимуть, мов відбійні молотки, а гучні стануть просто нестерпучими. Мігрень дужчатиме, аж доки прийде відчуття, що голову затисли в інквізиторському ковпаку-чавилці. І біль такого ступеня триватиме годин шість, а то й вісім, а то й усі десять. І весь цей час, проведений у лещатах болю, Енді буде майже безпорадним. Чарлі доведеться ним опікуватись. Бачить Бог, уже не вперше… але їм щастило. Та чи завжди отак щаститиме?

– Ой, містере, та я не знаю…

Значить, таксист вирішив, що коїться щось протизаконне.

– Оборудка чинна, тільки якщо ви нічого не скажете моїй донечці, – постановив Енді. – Останні два тижні вона була зі мною. А завтра зранку вже має бути в матері.

– Право на побачення, – відгукнувся таксист. – Чи мені не знати.

– Розумієте, я мав доправити її туди літаком.

– В Олбані? Мабуть, з Озарка, чи я не правий?

– Точно. Так от, річ у тому, що я до смерті боюся літати. Знаю, звучить як маячня, але це правда. Зазвичай я відвожу її назад машиною, але цього разу колишня на мене напосіла, і… не знаю.

Енді й справді не знав. Цю історію він вигадав знічев’я, і тепер вона запросто могла завести його в глухий кут. А виною всьому звичайне виснаження.

– То я вас висаджу в старому аеропорту Олбані, щоб мамка думала, наче ви прилетіли, так?

– Точно так.

У голові гупало.

– І щоб мамка не подумала, що ви якесь там куд-куд-кудах, правду чи ні кажу?

– Так.

Куд-куд-кудах? А це що значить? Біль усе дужчав.

– П’ятсот баксів, щоб на літаку не летіти, – задумливо мовив таксист.

– Як на мене, воно того варте, – сказав Енді й зробив останній маленький поштовх.

І дуже тихо, майже промовляючи на вухо водієві, він додав:

– І як на вас, воно того теж варте.

– Слухайте, – замріяно відгукнувся таксист. – Я від п’ятисот доларів ніколи не відмовлюсь. Ви мені не кажіть, я вам сам все розкажу.

– Окей, – мовив Енді й відхилився назад.

Таксист був задоволений. Не замислювався над недолугою історією Енді. Не замислювався над тим, як семирічна дівчинка могла поїхати до батька в жовтні на два тижні, коли в школі заняття. Не замислювався над тим, що в обох подорожніх навіть валізки з собою немає. Він ні над чим не замислювався. Бо отримав свій поштовх.

І тепер для Енді прийшов час розплачуватись.

Він поклав руку на ногу Чарлі. Дівчинка міцно спала. Сьогодні після обіду вони без упину бігли – відтоді, як Енді приїхав по неї до школи і висмикнув із заняття другого класу під якимсь півзабутим приводом… бабуся дуже хвора… треба додому… вибачте, що так забираю її посеред уроку. А під всім тим – величезна, нестримна полегкість. Він так боявся, що зазирне в клас до місіс Мішкін і побачить порожній стілець Чарлі та охайно складені в парті підручники. «Ні, містере Макґі… вона пішла з вашими друзями, години дві назад… принесли від вас записку… а що, не треба було пускати?» Насунули спогади про Вікі, раптовий жах від спорожнілого в той день будинку. Шалена гонитва за Чарлі. Бо раз вони вже її піймали, ще й як піймали.