Стівен Кінг - Та, що породжує вогонь

Енді й Чарлі всілись поруч за столиками, до яких були прикручені телевізори. Побиті, пошкрябані, пофарбовані в смертельно чорний телевізори. Енді вони скидалися на зловісних футуристичних кобр. Він вкинув у них останні два четвертаки, щоб ніхто не попросив їх звільнити місця. У Чарлі показували повтор «Рукіз» [9] «The Rookies» (1972–1976) – американська поліцейська драма. , а в нього Джонні Карсон дурів із Сонні Боно і Бадді Гекеттом [10] Відомі американські телеведучий, музикант і комік. .

– Татку, а інакше ніяк? – вдруге спитала Чарлі.

Вона мало не плакала.

– Люба, я знесилений, – відповів Енді. – Грошей в нас нема. Лишатись тут не можна.

– Ті погані дядьки за нами ще женуться? – спитала вона, стишивши голос до шепоту.

– Не знаю.

Гуп-гуп-гуп у голові. Уже не чорний неосідланий кінь, тепер це були поштові мішки з гострим залізним брухтом, що їх викидали з п’ятдесятого поверху.

– Треба гадати, що так.

– Як мені роздобути гроші?

Енді повагався, а тоді мовив:

– Сама знаєш.

Полилися сльози, заструменіли по щоках Чарлі.

– Так не можна. Красти нечесно.

– Я знаю, – відказав він. – Але й нечесно, що вони весь час за нами ганяються. Я тобі це вже пояснював, Чарлі. Принаймні намагався.

– Про малу кривду і велику кривду?

– Так. Про більше зло і про менше.

– У тебе сильно болить голова?

– Добряче, – відповів Енді.

Їй дарма було казати, що за годину, може, за дві болітиме так сильно, що він втратить здібність до ладу мислити. Навіщо лякати більше, коли вона і так налякана. Дарма їй казати, що цього разу, здається, вони таки не втечуть.

– Я спробую, – сказала вона й устала зі стільця. – Бідний татко.

Чарлі поцілувала його. Енді заплющив очі. Перед ним працював телевізор – далекий незв’язний гомін в гущавині головного болю, що наростав і наростав. Коли Енді знову розплющив очі, Чарлі вже перетворилась на далекий силует, зовсім маленький, одягнений в червоне і зелене, як новорічна прикраса, що, підстрибуючи, оминала людей у головній залі терміналу.

«Господи, нехай з нею все буде добре, – подумав Енді. – Хай її ніхто не чіпає, хай більше ніхто не лякає. Будь ласка і дякую, Боже, окей?»

І він знову заплющив очі.

Дівчинка в червоних стретчевих штанах і зеленій віскозній блузці. Біляве волосся по плечі. Так пізно не спить і, судячи з усього, сама. Вона перебувала в тому місці, де ніхто особливо не зважатиме на мале дівча, що ходить самотою після півночі. Чарлі минала людей, та ніхто на неї не дивився. Якби вона плакала, до неї підійшов би охоронець, спитав би, чи вона не загубилась, чи знає, яким рейсом летять її мама з татом, як їх звати, щоб викликати по гучномовцю. Але Чарлі не плакала і наче розуміла, куди йде.

Насправді, не дуже розуміла – але мала чітке уявлення, що шукає. Їй потрібні гроші, так сказав татко. За ними женуться погані люди, таткові зле. Коли йому стає настільки зле, він не може думати. Йому треба виспатись, аби біль минув. А погані люди женуться… погані люди з Крамниці, люди, які хотіли розібрати їх на запчастини і подивитись, як вони працюють, – подивитись, як ними можна скористатися, змусити до всякого.

Чарлі вгледіла паперовий пакет, що стирчав з урни, і взяла його. І трохи далі залою вона вийшла до того, що шукала: ряду таксофонів.

Дівчинка стояла, дивилася на них, і боялася. Боялася, бо татко раз у раз їй повторював, що так робити не можна… із самого дитинства то було Погано. І це Погане вона не завжди могла контролювати. Могла скривдити себе, або ще когось, або й багатьох. Того разу

( ой мамусю вибач біль бинти крики вона кричала мама через мене кричала я так більше не робитиму… ніколи… бо це Погано )

на кухні, коли вона ще була малою… але про це було надто боляче згадувати. То було Погано, бо коли його відпускаєш, воно йде… повсюди. А це страшно.

Ще було дещо. Поштовх, наприклад. Так називав татко – поштовх. Тільки Чарлі штовхала сильніше, ніж татко, і потім у неї ніколи не боліла голова. Але часом, потім… ставалися пожежі.

Чарлі стояла, дивилася на телефонні будки, а в уяві билась назва того Поганого: пірокінез . «Не зважай, – сказав якось батько, коли вони ще жили в Порт-Сіті й наївно вважали, що в безпеці. – Ти полум’ярка, люба. Така собі величезна запальничка “Зіппо”». Тоді це видалося потішним, Чарлі загиготіла, але зараз було не смішно взагалі.

Ще їй не слід штовхати, бо вони можуть дізнатись. Поганці з Крамниці. «Не уявляю, що вони знають про тебе зараз, – казав був татко, – але не хочу, щоб іще щось дізнались. У тебе не такий поштовх, як у мене, люба. Ти не вмієш так впливати на людей, щоб… ну, навіювати їм думки?» – «Ні-і-і…» – «Але вмієш рухати предмети. І якщо вони побачать сліди, а потім якось пов’яжуть ці сліди з тобою, то в нас будуть іще більші проблеми, ніж зараз».