Стівен Кінг - Та, що породжує вогонь

Енді потягнувся через стіл і торкнувся її руки.

– Ну, нам, мабуть, все одно вода випаде, – сказав він. – Не хвилюйся, мала. Все буде добре.

Але, як виявилось, нічого добре не було. Нічого.

Олбані

аеропорт олбані містере

агов містере, все приїхали.

Рука, вона трясе Енді. Голова теліпається на шиї. Жахливий – Господи! – громовий, штрикучий біль.

– Агов, містере, ми в аеропорту.

Енді розплющив очі, тоді знову заплющив проти білого світла натрієвої лампи на стелі. Жаский, вискотливий стугін, все наростає і наростає, Енді здригнувся від нього. Було враження, наче вуха проштрикують циганськими голками. Літак. Злітає. Ось що почало доходити до Енді крізь червоний туман болю. А, так, лікарю, тепер я все згадую.

– Містере? – Таксист явно занепокоївся. – Містере, з вами все гаразд?

– Голова болить. – Голос наче доринав здалеку, поглинений реактивним двигуном, який, на щастя, вже відлітав геть. – Котра година?

– Майже північ. Сюди швидко не доїдеш. Ви мені не кажіть, я вам сам все розкажу. Автобуси не ходять, якщо ви на них розраховували. Вас точно додому не підкинути?

Енді почав похапцем згадувати історію, яку оповів таксисту. А згадати треба, попри монструозний головний біль. Через відлуння. Якщо буде якась відмінність із попередньою історією, то в уяві водія зчиниться рикошет. Усе може влягтися (певно, так і станеться), а може й ні. Водій може зациклитись на якійсь думці, виробити фіксацію. Невдовзі вона вийде з-під контролю, і таксист ні про що інше думати не буде. А невдовзі після того йому свідомість розірве. Таке вже бувало.

– У мене машина тут, на паркінгу, – сказав Енді. – Усе під контролем.

– А, – з полегкістю усміхнувся водій. – Знаєте, Ґлін ще й не повірить. Ет! То ви мені не кажіть, я сам…

– Обов’язково повірить. Ви ж вірите?

Таксист широко вишкірився.

– Маю в доказ крупну купюру, містере. Дякую.

– Вам дякую, – сказав Енді.

Насилу чемно. Заради Чарлі. Якби він був сам, то давно вже скінчив би життя самогубством. Людина не розрахована терпіти такий біль.

– Ви певні, що з вами все гаразд, містере? Лице у вас жах яке біле.

– Я в нормі, дякую. – Він взявся трусити Чарлі. – Ей, мала.

Енді пильнував, щоб не звати її на ім’я. Мабуть, тут байдуже, але така обачність вже виходила машинально, мов дихання.

– Прокидайся, ми на місці.

Чарлі щось пробурмотіла і відкотилася вбік.

– Давай, красуне. Прокидайся, люба.

Повіки затріпотіли, і Чарлі розплющила очі – відверті сині очі, які вона успадкувала від матері. Дівчинка сіла, потираючи обличчя.

– Татку? Де ми?

– В Олбані, серденько. В аеропорту. – Тоді нахилився нижче і прошепотів: – Поки нічого не кажи.

– Окей.

Чарлі усміхнулась водію, той усміхнувся навзаєм. Вона вислизнула з таксі, Енді, намагаючись не хитатись, – за нею.

– Дякую ще раз, чоловіче, – гукнув таксист. – Теє, слухайте. Достойна плата. Ви мені не кажіть, я вам сам все розкажу.

Енді потис простягнуту руку.

– Обережно там.

– Спасибі. Ґлін просто не повірить, що таке коїться.

Таксист сів в автівку і рушив геть від жовтого узбіччя. Злітав ще один літак, двигун ревів і ревів, аж доки Енді не відчув, наче голова розколюється навпіл і падає на асфальт, мов пустий гарбуз. Він злегка хитнувся, і Чарлі обома долонями вхопилася в його руку.

– Ой, татку, – сказала вона, наче з далини.

– Заходимо. Мені треба присісти.

Вони зайшли в термінал, маленька дівчинка в червоних штанцях і зеленій блузці та великий чоловік із нечесаним чорнявим волоссям і похилими плечима. Носильник простежив за ними поглядом і подумав, що то чистий гріх – такий здоровань, вештається після півночі, п’яний мов барило, як на нього не гляди, та ще з малим дівчам, яке давно мало лежати в ліжечку, а воно прогулює його, мов собака-поводир. Таких батьків треба стерилізувати – так думав носильник.

Вони зайшли всередину крізь двері з електронним вічком, і носильник про них забув аж на сорок хвилин, коли до аеропорту під’їхала зелена автівка. Зупинилась на узбіччі, і з неї вийшло двоє чоловіків – щоб поговорити з носильником.

Було десять після півночі. Вестибюль терміналу заполонив уранішній народ: військові, які вертались зі звільнення, зморені жінки, які намагались приборкати зграї зачуханих, заспаних дітей, бізнесмени з мішками втоми під очима, мандрівна молодь у великих чоботах і з довгим волоссям, у декого – наплічник, парочка – з тенісними ракетками в чохлах. Гучномовці оголошували прибуття та відбуття і супроводили пасажирів, мов якийсь всемогутній голос уві сні.