Анджей Сапковский: Відьмак. Сезон гроз

— Відьмак повернеться із засвітів! — не відступала вона. — Повернеться, аби боронити людей, коли Зло знову розгуляється! Доки буде існувати темрява, доти будуть потрібні відьмаки. А темрява ж існує!

Він мовчав довго, дивлячись убік. Нарешті повернувся до неї. І всміхнувся.

— Темрява існує завжди, — підтвердив. — Незважаючи на прогрес, який, як нас заставляють вірити, має розганяти морок, нищити загрози та відганяти страхи. Якщо досі прогрес реальних успіхів у тій царині не мав. Якщо досі прогрес тільки вмовляє нас, що темрява— це виключно забобони, які притлумлюють світло, і що немає чого боятися. Але це неправда. Є чого боятися. Бо завжди, завжди буде існувати темрява. І завжди буде Зло, яке готове в темряві розгулятися, завжди будуть у темряві ікла та пазурі, смерть та кров. І завжди будуть потрібні відьмаки. І щоби вони завжди з’являлися там, де вони саме потрібні. Там, звідки буде доноситися волання про допомогу. Там, звідки їх призивають. Щоби з’являлися вони, прикликані, із мечем у руці. Мечем, чий блиск проб’є темряву, чиє світло морок розпорошить. Красива казка, вірно? І закінчується добре, як будь-яка казка й повинна.

— Але… — заїкнулася вона. — Але це ж уже сто років… Як воно можливо, аби… Як це можливе?

— Такі запитання, — перервав він усе ще з усмішкою, — не можна ставити майбутній адептці Аретузи. Школи, у якій вчать, що немає неможливих речей. Бо все, що є неможливим сьогодні, завтра стане можливим. Такий девіз повинен бути над входом до університету, який скоро стане твоїм університетом. Щасливої дороги, Німуе. Бувай. Тут ми попрощаємося.

— Але… — Вона відчула раптове полегшення, а слова полилися з неї річкою — Але я хотіла б знати… Знати більше. Про Йеннефер. Про Цірі. Про те, як насправді скінчилася тамта історія. Я читала… Я знаю легенду. Знаю все. Про відьмаків. Про Каер Морен. Знаю навіть назви всіх відьмацьких Знаків! Прошу, скажи мені…

— Тут ми попрощаємося! — перервав він її лагідно. — Перед тобою шлях до свого призначення. Переді мною— шлях зовсім інший. Що ж стосується Знаків… Є такий, якого ти не знаєш. Він має назву Сомне. Глянь на мою руку.

Вона глянула.

—Ілюзія, — почула ще звідкись, дуже здалеку. — Усе— ілюзія.

— Гей, дівчино! Не спи, бо обікрадуть тебе!

Вона підвела голову. Протерла очі. І скочила із землі.

— Я заснула? Спала?

— Ще й як! — засміялася жінка, яка сиділа на козлах. — Як камінь! Як убита! Я два рази тобі кричала, а ти нічого. Уже хотіла я з воза злазити… Ти сама? Що ти так розглядаєшся? Когось видивляєшся?

— Людину… з білим волоссям… Була тут… а може… Сама я вже не знаю…

— Нікого я тута не бачила, — відповіла жінка. З-за її спини, з-за завіси, визирали голівки двох дітей.

— Бачу, ти в дорозі.— Жінка вказала на вузлик та костурок Німуе. — Я до Доріана їду. Як хочеш, то підвезу. Якщо й тобі в той бік.

— Дякую. — Німуе видряпалася на козли. — Дякую стократне.

— Вйо! — Жінка тріпнула віжками. — Тоді поїхали! Вдобніше ж їхати, аніж пішки човгати, вірно? Йой, ото ти повинна була зморитися, що сончик тебе подолав так, аби при самій дорозі лягти. Спала ти, кажу ж…

— Як камінь, — зітхнула Німуе. — Знаю. Заморилася та заснула. А до того мала…

— Ну? Що ти мала?

Вона озирнулася. Позаду був чорний ліс. Попереду— дорога серед рядів верб. Дорога до призначення.

«Оповістка триває,— подумала вона. — Історія не закінчується ніколи».

— Я мала дивний сон.

…новопризначений гмінний жупан— жупаном у правовій системі давньої Польщі називався королівський чиновник, який мав повноту адміністративної влади на рівні окремих територіальних одиниць; гміною ж в адміністративному поділі Польщі зветься найменша територіальна одиниця (походить від нім. Gemeinde— «спільнота», «громада»).

…фреска, що зображувала вітрильник серед хвиль, тритонів, гіпокампів— тритонами, згідно з античною (а потім— і середньовічною та ренесансною традицією), називалися морські істоти, яких зображали з риб’ячим хвостом (або й двома) замість ніг, із мушлею, у яку вони сурмлять, викликаючи на морі бурі або стишуючи їх; гіпокампом же у давніх греків називався морський кінь із риб’ячим хвостом (а інколи— з риб’ячим хвостом замість задньої пари ніг); згідно з переказами, саме гіпокампів запряжено в колісниці морських богів, зокрема й Посейдона.

Повісив мечі на вішак поряд з іншими мечами, шаблями, кордами й кортеласами— серед досить відомої читачеві зброї автор згадує корди— бойові ножі з широким лезом та односторонньою заточкою (зокрема, від тієї назви походить слово «кортик») — та кортеласи (або інколи «корделанси», назву яких виводять від «великий ніж, корд») — короткі масивні шаблі, які часто застосовували під час абордажних боїв на морі.