Анджей Сапковский - Відьмак. Сезон гроз

Німуе притиснула руки до грудей, намагаючись таким чином заспокоїти серце. Бачила, як її рятівник присідає над забитою потворою, як за допомогою ножа щось відколупує від її панцира. Як витирає клинки мечів і ховає їх до піхов за спиною.

— З тобою все гаразд?

До Німуе не відразу дійшло, що запитує він її. Але все одно не могла видобути із себе голосу чи встати з ліщини. Її рятівник не поспішав витягати її з кущів, тож довелося їй упоратися самій. Ноги її тремтіли так, що й стояла вона ледь-ледь. Сухість у роті нізащо не хотіла відступати.

— Кепська ідея— ота самотня мандрівка крізь ліс, — сказав рятівник, підходячи ближче.

Зняв свій каптур— білосніжне волосся аж засвітилося посеред лісового напівмороку. Німуе мало не крикнула, мимовільним жестом притискаючи кулак до рота. «Це неможливо, — думала, — це абсолютно неможливо. Це мені сниться».

— Але відтепер, — промовив біловолосий, оглядаючи чорно-зелену металеву табличку, яку він тримав у руці,— відтепер тут можна ходити безпечно. Бо що ми тут маємо? IDR UL Ex IX 0008 BETA. Ха! Бракувало мені тебе для повного рахунку, вісімко. Але зараз інша справа. Як себе почуваєш, дівчино? Ах, вибач. У роті наче пустеля, вірно? Язик наче мочало? Знаю це, знаю. Прошу, ковтни.

Вона прийняла подану флягу тремтячими руками.

—І куди ми мандруємо?

— До Д… До До…

— До?

— До… Доріан. Що то було? Оте… там?

— Шедевр. Майстерна робота номер вісім. Зрештою, неважливо, що воно було. Важливо, що бути припинило. А ти хто? Куди наміряєшся?

Вона кивнула. Проковтнула слину. І наважилася. Сама не вірячи у власну відвагу.

— Я… Я Німуе ферх Вледир ап Ґвин. З Доріана я йду до Анхора, звідти— до Горс Велена. До Аретузи, школи чародійок на острові Танедд.

— Ого. А звідки ж ти йдеш?

—Із села Вирва. Через Ґуадо, Сібелл, Брюґґе, Кастерфурт…

— Я знаю цю трасу, — перервав він її.— Ти й насправді подолала половину світу, Німуе, дочка Вледира. В Аретузі повинні додати тобі бали на вступному іспиті. Але, скоріше, не додадуть. Амбітну ти поставила перед собою мету, дівчино із села Вирва. Дуже амбітну. Ходімо зі мною.

— Добрий… — Німуе все ще ледь переставляла ноги. — Добрий пане…

— Так?

— Дякую за порятунок.

— То тобі належить подякувати. Уже кілька днів я видивлявся тут когось такого, як ти. Бо всі, хто через нього йшли, ішли чисельними групами, шумно та зі зброєю, на таких наш шедевр номер вісім не відважувався нападати, не виставляв із криївки й носа. А ти його з неї виманила. Навіть із великої відстані він міг розпізнати легку здобич. Когось, хто мандрує на самоті. І невеличкого. Без образ.

Край лісу був, як виявилося, ось-ось поряд. Далі, біля поодинокої купи дерев, чекав кінь біловолосого. Гніда кобила.

— До Доріана, — сказав біловолосий, — звідси десь сорок миль. Для тебе дні три дороги. Три з половиною, якщо рахувати ще й сьогоднішній. Ти це розумієш?

Німуе відчула раптову ейфорію, що зняла отупіння та інші результати переляку. «Це сон, — подумала вона. — Це, певно, мені сниться. Це не може бути дійсністю».

— Що з тобою? Ти добре почуваєшся?

Німуе зібралася з відвагою.

— Оця кобила… — від збудження вона ледь-ледь могла виразно говорити. — Ця кобила зветься Плітка. Бо кожна твоя кобила так зветься. Бо ти Ґеральт із Рівії. Відьмак Ґеральт із Рівії.

Він довго дивився на неї. Мовчав. Німуе мовчала також, але з поглядом, втупленим собі під ноги.

— Який у нас тепер рік?

— Тисяча триста… — Вона підвела здивовані очі.— Тисяча триста сімдесят третій після Відновлення.

— Якщо так, — біловолосий потер обличчя рукою в рукавичці,— то Ґеральт із Рівії уже давно мертвий. Умер сто п’ять років тому. Але думаю, він був би радий, якби… Був би радий, що після тих ста п’яти років люди його пам’ятають. Що пам’ятають, ким він був. Ба, навіть пам’ятають ім’я його кобили. Так, думаю, що він був би радий… Якби міг про те знати. Ходімо. Я тебе проведу.

Вони довго йшли в мовчанні. Німуе кусала губу. Присоромлена, вирішила більше не говорити.

— Перед нами, — перервав напружену тишу біловолосий, — перехрестя та тракт. Дорога до Доріана. Дістанешся в безпеці…

— Відьмак Ґеральт не помер! — випалила Німуе. — Усього лише відійшов до Країни Яблунь. Але він повернеться… Повернеться, бо так говорить легенда.

— Легенди. Сказання. Казки. Оповістки та билички. Я міг би й здогадатися, Німуе із села Вирва, що йде до школи чародійок на острові Танедд. Ти б не відважилася на таку шалену подорож, якби не легенди й казки, на яких ти виросла. Але ж це тільки казки, Німуе. Тільки казки. Ти вже надто далеко відійшла від дому, аби цього не розуміти.