Руїна. Пам’ятник розбитого світу.
— Любистку.
— Так?
— Останнім часом усе, що могло піти погано, пішло погано. І здається мені, що це я все просрав. Чого б я не торкався, усе змінювалося.
— Так тобі видається?
— Так мені видається.
— Ну то, напевне, так воно і є. Коментарів не очікуй. Мені набридло коментувати. А зараз пожалій себе в тиші, якщо можу про це попросити. Я саме творю, твій лемент виводить мене з концентрації.
Любисток усівся на поваленій колоні, зсунув капелюх на потилицю, поклав ногу на ногу, підкрутив кілочки на лютні.
Мигтять свічки, й вогонь погас.
Повіяв вітер, різкий та холодний…
І справді повіяв вітер, різкий та раптовий. А Любисток припинив грати. І голосно зітхнув.
Відьмак розвернувся.
Вона стояла на вході до алейки, поміж тріснутим п’єдесталом пам’ятника, що його несила вже було розпізнати, та сплутаною гущавиною сухого дерева. Висока, у сукні, що її облягала. З головою сіруватої масті, яка властива, скоріше, корсакам, аніж чорнобуркам. З гострими вухами й видовженим писком.
Ґеральт не ворухнувся.
— Я обіцяла, що прийду. — У пащі лисиці блиснув ряд ікл. — Одного дня. І зараз саме цей день.
Ґеральт не ворухнувся. На спині відчував знайомий тягар обох своїх мечів, тягар, якого бракувало йому кілька місяців. Який завжди додавав спокою та впевненості. Сьогодні, у цю мить, тягар цей був лише тягарем.
— Я прийшла… — Агуара блиснула іклами. — Сама не знаю, навіщо я прийшла. Може, щоб попрощатися. А може, щоб дозволити попрощатися з тобою їй.
З-за лисиці виступила худа дівчинка в схожій сукні. Її бліде й ненатурально нерухоме обличчя все ще було наполовину людським. Але, здається, уже більш лисячим, аніж людським. Зміни йшли швидко.
Відьмак похитав головою.
— Вилікувала… Ти її оживила? Ні, це неможливо. Значить, вона жила там, на кораблі. Жила. Удавала мертву.
Агуара голосно задзявкала. Йому знадобилося кілька секунд, щоби зрозуміти, що то сміх. Що лисиця сміється.
— Колись могли ми набагато більше! Ілюзії чарівних островів, танці драконів у небі, видимість величезного війська, що наближається до стін міста… Колись, давніше. Тепер світ змінився, наші здібності змаліли… змиршавіли й ми самі. Більше в нас від лисиць, ніж від агуар. Але все ще навіть найменша з нас, навіть наймолодша лиска може ошукати ілюзією ваші примітивні людські розуми.
— Уперше в житті,— сказав він за мить, — я радий, що мене ошукали.
— Неправда, що ти все зробив погано. А в нагороду можеш торкнутися мого обличчя.
Він кахикнув, дивлячись на гострі ікла.
— Гммм…
—Ілюзії є тим, про що ти думаєш. Чого ти лякаєшся. І про що мариш.
— Вибач?
Лисиця тихо гавкнула. І змінилася.
Темні фіалкові очі, що горять на блідому трикутному обличчі. Вороново-чорне сплутане, наче буря, волосся, що каскадом спадає на плечі, лисніло, відбиваючи світло, наче пір’я пави, в’ючись та хвилюючись при кожному русі. Губи, чудово вузькі й бліді під помадою. На шиї чорна оксамитка, на оксамитці обсидіанова зірка, що іскриться та посилає навколо тисячі відблисків…
Йеннефер усміхнулася. А відьмак торкнувся її обличчя.
І тоді розквітнув сухий кизил.
А потім повіяв вітер, зашумів кущем. Світ зник за заслоною вируючих білих пелюсток.
—Ілюзія, — почув він голос агуари. — Усе лише ілюзія.
* * *
Любисток закінчив співати. Але не відкладав лютню. Сидів на обломку поваленої колони. Дивився в небо.
Ґеральт сидів поряд. Думав про різне. Різне вкладав собі в голові. А скоріше, намагався вкладати. Будував плани. У більшості геть нереальні. Обіцяв собі різні речі. Сильно сумніваючись, чи зуміє дотримати хоча б якусь із тих обітниць.
— От же ти, — відізвався раптом Любисток, — ніколи не похвалиш мої балади. Стільки я їх поряд із тобою склав та проспівав. А ти ніколи не сказав мені: «Добре то було. Хотів би я, щоб ти ще раз зіграв». Ніколи ти цього мені не казав.
— Вірно. Не мовив, що хотів би. Хочеш знати чому?
— Чому?
— Бо я не хотів.
— Аж така то самопожертва? — не відступав бард. — Аж такий труд? Сказати: «Заграй це ще раз, Любистку. Заграй «Як минає час»».
— Заграй це ще раз, Любистку. Заграй «Як минає час».
— Ти сказав це непереконливо.
—І що з того? Ти ж і так заграєш.
—І не сумнівайся.
Мигтять свічки, й вогонь погас.
Повіяв вітер, різкий та холодний,
І плинуть дні,
Й минає час,
Непереможний та безплідний.
Ти все ще поряд, все ще нас
Єднає щось, мов ми нерідні,
Бо плинуть дні
Й минає час,
Непереможний та безплідний.
Подолані шляхи та траси
Напам’ять знаємо ми, рідна,
Хоч плинуть дні
Й минає час,
Непереможний та безплідний.
Тому, о мила, іще раз
Повторимо рефрен, мов рідний:
Так плинуть дні
Й минає час,
Непереможний та безплідний.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу