Margaret Atwood - Орикс і Деркач

«Кожен із нас мусить іти прокладеним перед ним шляхом, – каже голос у його голові, цього разу чоловічий, у стилі фальшивого ґуру, – а кожен шлях унікальний. Шукача має цікавити не так природа шляху, як милосердя, сила й терплячість, з якими кожен із нас відповідає на щохвилинні виклики…»

– Стули пельку, – каже Сніголюд. Якийсь дешевий порадник «зроби себе сам». Нірвана для недоумків. Хоча його переслідує відчуття, що він міг і сам написати цю перлину.

Природно, за щасливіших часів. Ох, значно щасливіших.

Органи свинонів можна було пристосовувати до клієнтів, використовуючи клітини окремих людей-донорів, а пізніше заморожувати, доки в них не виникне потреби. Це значно дешевше, ніж клонувати себе для запчастин, – тут, як казав тато Джиммі, зоставалося розпрасувати кілька складок, – або ж тримати одну-дві дитини на органи в нелегальних яслах. У брошурах і рекламних матеріалах «ОрганІнк», блискучих і сформульованих у стриманому тоні, було наголошено на результативності й порівняній користі для здоров’я процедури зі свинонами. Крім того, щоб усе згладити й усіх заспокоїти, стверджувалося, що покійні свинони не перетворюються на бекон і ковбасу: навряд чи хтось хотів би їсти тварину, клітини якої можуть бути ідентичними бодай до частини його власних.

Але з часом прибережні водоносні шари стали солоними, північна вічна мерзлота розтанула, величезна тундра булькала метаном, посухи на континентальних рівнинах тривали й тривали, азійські степи перетворилися на піщані дюни, а роздобути м’ясо ставало дедалі складніше, і в декого з’явилися вагання. Як можна було зауважити, усередині самих Ферм «ОрганІнк» у меню кафе для працівників напрочуд часто з’являлися сандвічі з беконом і шинкою та пироги зі свининою. Офіційно кафе звалося «Бістро Андре», але постійні відвідувачі називали його «Хру-хру». Коли Джиммі їв там ланч із татом, – так траплялося, якщо маму охоплювала хандра, – чоловіки й жінки за сусідніми столами по-дурному жартували на цю тему.

– Знову свинонячі пироги, – могли сказати вони. – Свинонячі налисники, свинонячий попкорн. Давай, Джиммі, їж!

Це збивало Джиммі з пантелику, він ніяковів і не знав, кому що можна їсти. Не хотів їсти свинонів, бо думав про них як про створінь, дуже схожих на нього самого. Але ні він сам, ні вони не могли багато сказати про те, що діялося навколо.

– Не зважай на них, серденьку, – казала Рамона. – Вони тільки дражняться, знаєш?

Рамона була однією з лаборанток його тата. Часто їла ланч із ними обома, із ним і з татом. Була молода. Молодша за тата, навіть за маму, скидалася на дівчину, намальовану на вікні перукаря, такі ж вип’ячені губи й великі очі, великі й розмазані. Але часто усміхалася, а її волосся не стирчало колючками. Волосся в неї було м’яким і темним. Мама Джиммі мала волосся, яке сама називала брудний блонд . («Недостатньо брудний, – казав тато. – Гей! Жартую. Жартую. Не вбивай мене».)

Рамона завжди їла салат.

– Як там Шерон? – питала вона тата Джиммі, дивлячись на нього широко розплющеними й серйозними очима. Шерон – це мама Джиммі.

– Не надто, – відповідав тато Джиммі.

– Це недобре.

– Це проблема. Я непокоюся.

Джиммі придивлявся, як Рамона їсть. Відкушувала дуже потроху та вхитрялася жувати латук, не хрумтячи. І сиру моркву теж. Це якесь диво, наче вона розріджувала цю тверду хрумку їжу й усмоктувала її, як москітний комар на DVD.

– Не знаю, може, вона має комусь показатися? – стривожено звела брови Рамона. На її повіках було забагато бузкових тіней, тому вони трохи морщилися. – Тепер усяке роблять, так багато нових таблеток…

Рамона могла собі бути технічним генієм, але говорила, як малята в рекламі гелю для душу. Тато казав, що вона зовсім не дурна, просто не хоче витрачати силу своїх нейронів на довгі речення. В «ОрганІнк» було чимало таких людей, і не всі вони були жінками. Це тому, що вони числові, а не словесні люди, пояснював тато Джиммі. Джиммі вже знав, що він сам не числова людина.

– Не те щоб я їй на це не натякав. Я роздивився, знайшов найліпшого фахівця, але вона не пішла, – сказав тато Джиммі, утупившись у стіл. – Має власні ідеї.

– Це сором, марнотратство. Себто вона така мудра!

– Ой, вона й досі аж замудра, – відповів тато Джиммі. – Їй та мудрість вухами ллється.

– Але колись вона була така, знаєш…

Виделка вислизнула Рамоні з пальців, і вони з татом дивилися одне на одного, наче шукаючи ідеального прикметника, щоб описати, якою була колись мама Джиммі. Відтак помітили, що Джиммі прислухається, і перевели на нього свою увагу, як космічні промені. Аж надто ясно.