Margaret Atwood - Орикс і Деркач

Наступного дня тато повів його до перукарні, на вікні якої було намальовано гарненьку дівчину з вип’яченими губами, у чорній футболці, зсунутій з одного плеча. Дівчина злісно дивилася розмазаними вугільними очима, а її волосся стирчало, наче колючки. Кахляна підлога всередині геть уся була засипана волоссям у купах і копичках, його змітали щіткою. Спершу на Джиммі накинули чорну пелерину, тільки вона більше скидалася на слинявчик, а він такого не хотів, бо це для малих дітей. Перукар засміявся та сказав, що це не слинявчик, бо хто коли бачив дитину з чорним слинявчиком? Тож усе було гаразд, а тоді Джиммі вкоротили волосся, щоб підрівняти його, і, може, саме цього він і хотів – коротшого волосся. Відтак волосся помазали чимось із баночки, щоб воно стирчало. Мазь пахла апельсиновою шкіркою. Він усміхнувся сам собі в дзеркалі, а тоді насупився, звівши брови.

– Йому пальця до рота не клади, – сказав перукар, кивнувши татові Джиммі. – Справжнісінький тигр.

Скинув обрізане волосся Джиммі на підлогу до решти волосся, тоді з розмахом зняв чорну пелерину та зсадив Джиммі з крісла.

Біля вогнища Джиммі непокоївся через тварин, бо ж їх палили, і, напевне, їм було боляче. Але тато сказав, що ні. Тварини мертві. Те саме, що стейки й ковбаски, от тільки зі шкурами.

«І з головами», – подумав Джиммі. Стейки не мали голів. Через голови все відрізнялося: йому здавалося, що звірі дивляться на нього з докором у палених очах. Якимось чином усе це: вогнище, запах гару, але найбільше тварини, яким було боляче, – усе це його провина, бо він нічого не зробив, щоб їх урятувати. А водночас багаття йому подобалося. Сяяло, як різдвяна ялинка, але ялинка у вогні. Він сподівався, що потім буде й вибух, як по телевізору.

Тато стояв поруч із Джиммі, тримаючи його за руку.

– Підніми мене, – сказав Джиммі. Тато вирішив, що Джиммі хоче, щоб його потішили, тож підняв і притулив до себе. Але Джиммі також хотів ліпше все бачити.

– Отак воно все й кінчається, – сказав тато Джиммі, проте не Джиммі, а чоловікові, який стояв біля нього. – Тільки почни.

Голос тата Джиммі звучав сердито, як і в чоловіка, що відповів:

– Кажуть, що це занесли навмисне.

– Я б не здивувався, – відказав тато Джиммі.

– Можна взяти один коров’ячий ріг? – запитав Джиммі. Він не розумів, чому їм пропадати. Хотів попросити два, але не посмів.

– Ні, – відповів йому тато. – Не цього разу, старий.

Поляскав Джиммі по нозі.

– Піднімають ціни, – сказав чоловік. – Тому й збирають навар із бійні власної худоби.

– Бійні, правда, – з огидою промовив тато Джиммі. – Але це міг бути звичайний фанатик. Щось культове, складно сказати напевно.

– Чому ні? – запитав Джиммі. Ніхто більше рогів не хотів. Та цього разу тато пропустив його слова повз вуха.

– Питання, як він це зробив? – кинув він. – Я думав, що наші люди закрили нас тут, як у консервній бляшанці.

– Я теж так думав. Ми ж достатньо їм відстібаємо. То що ті хлопці роблять? Їм не платять за спання.

– Це міг бути підкуп, – сказав тато Джиммі. – Перевірятимуть банківські перекази, хоча дурним треба бути, щоб платити такі гроші через банк. Хай там як, покотяться голови.

– Прочісуватимуть густим гребенем, і не хотів би я бути на їхньому місці, – погодився чоловік. – А хто міг зайти ззовні?

– Хлопці-ремонтники. Вантажівки доставки.

– Це все мало б бути нашим власним.

– Я чув, що є такий план, – промовив тато. – Але такий вірус – це щось нове. Ми вже маємо біопринт.

– У цю гру можуть грати і двоє, – сказав чоловік.

– Може грати скільки завгодно людей, – зауважив тато Джиммі.

– Чого горіли вівці й корови? – запитав Джиммі наступного дня. Вони снідали втрьох, отже, це мала б бути неділя. То був день, коли тато й мама обоє були за сніданком.

Тато Джиммі саме допив другу філіжанку кави. Ще коли пив, записував щось на покритому числами аркушику.

– Їх треба було спалити, – відповів він, – щоб це не поширювалося.

Він не підняв голови, а щось там клацав на кишеньковому калькуляторі, записуючи олівцем.

– Що поширилося?

– Зараза.

– Яка зараза?

– Це хвороба, як у тебе, коли ти кашляв, – сказала мама.

– То якщо я кашляю, мене теж спалять?

Джиммі перелякався, бо минулого тижня кашляв. І щомиті міг закашляти знову: уже щось і прилипло до горла. Йому перед очима постало власне охоплене полум’ям волосся, не якесь там одне чи два пасемка на тарілочці, а все, що й досі трималося голови. Не хотів, щоб його кинули на купу корів і свиней. Він заплакав.