Чи ще гірше: якась дівчина, яку він знає або знав, прийде до нього з-поміж дерев і буде щаслива його побачити, та виявиться, що вона зіткана з повітря. Хоча заради компанії він вітав би й таку.
Крізь своє єдине окулярне шкельце пильно оглядає горизонт: нічого. Море – розплавлений метал, небо – вицвіла синява, окрім діри, випаленої сонцем. Усе таке порожнє. Вода, пісок, небо, дерева, уривки минулого. Ніхто його не почує.
– Деркачу! – кричить він. – Засранцю! Гівно тобі в голові!
Прислухається. Солона вода знову стікає йому по обличчі. Він ніколи не знає, коли це трапиться, і ніколи не може цього стримати. Тяжко дихає, наче якась гігантська долоня охопила його груди та стиснула – стиснула, відпустила, стиснула. Безглузда паніка.
– Ти це зробив! – кричить він в океан.
Жодної відповіді, нічого дивного. Лише хвилі, шу-шух, шу-шух. Він тре кулаком обличчя і занедбані вусики, розмазує бруд, сльози, шмарклі, липкий сік манго.
– Сніголюде, Сніголюде, – каже він собі. – Займися чимось реальнішим.
Колись давно Сніголюд не був Сніголюдом. Натомість був тоді Джиммі. Добрим хлопчиком.
Найбільш ранній повний спогад Джиммі – це велике вогнище. Йому було тоді п’ять, може, шість років. Мав на собі червоні гумові чобітки з усміхненими качиними личками на кожному пальці; він запам’ятав це, бо після того, як дивився на вогнище, мусив перейти в тих чобітках велику посудину з дезінфекційним засобом. Йому сказали, що цей засіб отруйний, не можна хлюпати, а він тоді непокоївся, що отрута потрапить каченятам до очей і нашкодить їм. Джиммі пояснювали, що каченята – це лише картинки, вони несправжні й нічого не відчувають. Але він не надто вірив.
«Скажімо, п’ять із половиною», – подумав Сніголюд. Близько до правди.
Місяцем міг бути жовтень або листопад, бо листя тоді ще змінювало колір восени, стаючи жовтогарячим і червоним. Під ногами була грязюка, – мабуть, він стояв у полі, – мжичило. Вогнище було величезною купою корів, овець і свиней. Стирчали їхні ноги, випростані й застиглі; на них вилито бензин; жовті, білі, червоні, жовтогарячі язики полум’я здіймалися й опадали, повітря наповнював сморід обвугленого м’яса. Трохи скидалося на барбекю на задньому дворі, коли тато там куховарив, але пахло значно сильніше, а ще додався запах автозаправки й паленого волосся.
Джиммі знав, як пахне палене волосся, бо колись він манікюрними ножицями обрізав трохи власного й підпалив його маминою запальничкою. Волосся згорнулося, звиваючись, як клубок чорних черв’ячків, тож відтяв ще трохи й підкинув знову. Доки його не застукали, зрізав собі все волосся спереду. На докори відповів, що це експеримент.
Тато тоді сміявся, але мама ні. Принаймні (як сказав тато) Джиммі вистачило глузду зрізати волосся, перш ніж підпалити його. «Це щастя, – промовила мама, – що не спалив дому». Тоді вони сперечалися через запальничку до сигарет, тато сказав, що її не було б, якби мама не курила. Мама відповіла, що всі діти в душі палії – якби не запальничка, узявся б за сірники.
Коли ця сварка розгорілася, Джиммі полегшало, бо він уже знав, що його не покарають. Усе, що йому варто було робити, – це мовчати, і невдовзі вони забудуть, чому почали сваритися. А все ж почувався винним, бо глянь, до чого їх довів. Знав, що це закінчиться грюканням дверима. Дедалі нижче й нижче кулився в кріслі, а слова літали туди й сюди йому над головою, урешті-решт двері таки грюкнули – цього разу мама, – і задув вітер. Коли двері різко зачинялися, завжди задував вітер – маленьке пуф-пупуф! – просто йому у вуха.
– Не зважай, старий, – сказав тато. – Жінки завжди перегріваються під комірцем. Вона охолоне. Давай по морозиву.
Так вони й зробили: розклали «Малинову Хвилю» у мисочки для каші із намальованими синіми й червоними птахами. То були мексиканські мисочки ручної роботи, їх не можна було класти до посудомийки, а Джиммі спорожнив їх дочиста, аби показати татові, що все гаразд.
Жінки й те, що відбувається під їхніми комірцями. Тепло і холод, які приходять та йдуть у дивній пижмовій квітковій країні зі змінною погодою, країні під їхнім одягом, таємничій, важливій, неконтрольованій. Таким був підхід його тата. Але питання про чоловічу температуру тіла ніколи не поставало; вони про це й словом не згадували, навіть коли він був малим. Хіба що коли тато казав: «Охолонь». Чого так? Чого ні слова про гарячі комірці чоловіків? Гладенькі комірці з гострими краями, із темними сірчаними колючими нутрощами. Йому придалися б кілька теорій про це.
Читать дальше