Якийсь час мовчать, позиркують, міркують, а тоді найстарший починає:
– Сніголюде, а розкажи нам, що це за мох росте в тебе на обличчі?
Інші долучаються.
– Скажи нам, скажи нам, скажи нам!
Без штурханини, без хихотіння: запитання серйозне.
– Пір’я, – відповідає він.
Вони питають про це принаймні раз на тиждень. Він завжди відповідає однаково. Навіть за цей короткий час – два місяці, три? Він збився з ліку – вони нагромадили запас знань і здогадів про нього: «Сніголюд був колись птахом, але забув, як літати, а решта його пір’я випала, тож він мерзне, потребує другої шкіри й мусить кутатися. Ні: він мерзне, бо їсть рибу, а риби холодні. Ні: він кутається, бо втратив свою чоловічу річ і не хоче, щоб ми це побачили. Тому не піде плавати. Сніголюд має зморшки, бо колись він мешкав під водою, і від цього його шкіра поморщилася. Сніголюд сумний, бо інші такі, як він, відлетіли за море, і тепер він сам-один».
– Я теж хочу мати пір’я, – каже наймолодший. Даремна надія: у Дітей Деркача чоловіки безбороді. Сам Деркач уважав бороди нераціональними, гоління його дратувало, тож ліквідував потребу в ньому. Не для Сніголюда, очевидно, йому вже запізно.
Тут завели всі відразу:
– О Сніголюд, о Сніголюд, ми можемо мати пір’я?
– Ні, – відповідає він.
– Чом ні, чом ні, чом ні? – заспівало двоє найменших.
– Одну хвильку. Я спитаю Деркача. – Він здіймає догори годинник, тоді прикладає до вуха, наче прислухаючись. – Ні, – каже він. – Деркач каже, що ні. Жодного пір’я. А тепер геть, пісюхи.
– Пісюхи? Пісюхи? – Перезираються, тоді зиркають на нього. Він помилився, сказав нову річ, яку неможливо пояснити. Вони не вбачають у слові «пісяти» нічого, що могло б їх образити. – Що таке пісюхи?
– Геть звідси! – Замахується на них простирадлом, а вони розсипаються, біжать уздовж пляжу. Далі не мають певності, чи варто його боятися та як боятися. Невідомо, чи скривдив би він дитину, але його природа не цілком зрозуміла. Годі сказати, що він міг би зробити.
– Пустеля, пустка, самота, – голосно каже він. – Пустельний океан [4] С. Т. Колрідж, «Поема про Старого Мореплавця», пер. А. Онишка.
.
Ще один клаптик пекучого цитатника в голові.
Поправка: морське узбережжя.
Він відчуває потребу почути людський голос – голос, цілковито людський, як його власний. Інколи регоче, мов гієна, або реве, наче лев, – його ідея гієни, його ідея лева. Дитиною він переглядав старі DVD-диски з програмами про тварин: їхня поведінка включно з копуляцією, гарчанням, нутрощами, матері облизують своїх малят. Чому це здавалося йому таким заспокійливим?
Або рохкає та пищить, як свинон, або виє, як вовкопес: «Агу-у! Агу-у!» Інколи в сутінках бігає по піску туди й сюди, кидає каміння в океан і вигукує: «Срака, срака, срака, срака, срака!» Після такого йому легшає.
Устає та здіймає руки, щоб потягтися, а його простирадло спадає. Збентежено дивиться вниз, на своє тіло: брудна шкіра, покусана комахами, жмутки чорно-сивих волосків, загрубілі пожовклі нігті на ногах. Голий, як тоді, коли народився на світ, не те щоб він пам’ятав, як це було. Стільки важливих подій відбувається в людей за спинами, коли вони не можуть за цим простежити: наприклад, народження та смерть. І тимчасове забуття сексу.
– Навіть не думай про це, – каже він собі. Секс – як алкоголь, негоже починати думати про нього від самого ранку.
Колись він дбав про себе – бігав, займався в тренажерному залі. Зараз же бачить власні ребра: сходить нанівець. Недостатньо тваринних білків. Жіночий голос пестливо каже йому до вуха: «Гарні сіднички!» Це не Орикс, якась інша жінка. Орикс тепер небалакуча.
– Скажи щось, – благає він її. Вона його чує, він мусить у це вірити, але відповідає йому мовчанням.
– Що я маю зробити? – питає він її. – Знаєш, що я…
– Ох, гарні кубики! – перебиває його шепіт. – Солоденький, просто ляж.
Хто це? Дівка, яку він колись купив. Поправка: професіональна експертка секс-умінь. Циркачка на трапеції, гумовий хребет, обклеєна блискітками, як риба лускою. Він ненавидить ці відлуння. Таке чули святі, божевільні завошивлені самітники у своїх печерах і пустелях. Невдовзі він побачить прекрасних демонів, манитимуть його, облизуючи губи, з яскраво-червоними пипками грудей і рожевими язиками. Із хвиль за зруйнованими вежами випірнуть сирени, а він почує їхній чарівний спів, попливе до них, і його зжеруть акули. Створіння з жіночими головами та грудьми й орлиними кігтями впадуть на нього з висоти, а він відкриє їм обійми, і це буде кінець. Мозкошкварка.
Читать дальше