Margaret Atwood - Орикс і Деркач

Колись давно, за часів лицарів і драконів, королі та князі жили в замках із високими стінами, підйомними мостами й бійницями в оборонних мурах, щоб лити звідти гарячу смолу на ворогів. Так казав тато Джиммі, а ще казав, що Закриті Комплекси задумано так само. Замки потрібні, щоб ти сам зі своїми друзями мило сидів усередині в безпеці, а всіх інших тримав назовні.

– То ми королі та князі? – питав Джиммі.

– О, безперечно, – сміявся тато.

Колись мама Джиммі працювала на Ферми «ОрганІнк». Так вони познайомилися з татом: обоє працювали в тому самому Комплексі, у тому ж проєкті. Мама була мікробіологом: вона мала досліджувати протеїни біоформ, небезпечних для здоров’я свинонів, і модифікувати їхні рецептори так, щоб вони не могли зв’язатися з рецепторами клітин свинонів. Або ж розробляти ліки, що діяли як блокувальники.

– Це дуже просто, – казала вона Джиммі, охоплена одним із її пояснювальних настроїв. – Погані мікроби й віруси хочуть пробратися крізь двері клітини та їсти свинонів ізсередини. А мамина робота – майструвати замки до дверей.

На комп’ютерному екрані показала Джиммі зображення клітин і мікробів, зокрема тих, які хочуть пробратися крізь двері клітин, заразити їх і зробити так, щоб вони луснули; збільшені фотографії протеїнів і ліків, які вона колись тестувала. Усі ці зображення скидалися на банки з льодяниками в супермаркеті: прозора пластикова банка з круглими льодяниками, прозора пластикова банка з жувальним желе, прозора пластикова банка з довгими локричними спіральками. Клітини були наче прозорі пластикові банки з накривками, які можна підняти.

– А чого ти вже не майструєш замків до дверей? – запитав Джиммі.

– Бо я хотіла зостатися вдома, із тобою, – відповіла вона, дивлячись на маківку Джиммі й затягаючись сигаретою.

– А як же свинони? – занепокоївся Джиммі. – Мікроби заберуться їм усередину!

Він не хотів, щоб його приятелі-тварини луснули, як заражені клітини.

– Тепер за це відповідають інші люди, – сказала мама. Здавалося, її геть це не обходить. Дозволила Джиммі гратися зображеннями на своєму комп’ютері, а коли він навчився запускати програми, то міг грати з ними у військові ігри – клітини проти мікробів. Мама казала, що якщо він і знищить комп’ютерні дані, то це байдуже, бо всі ці матеріали вже застаріли. Хоча певними днями, коли вона здавалася енергійною, цілеспрямованою, зосередженою та спокійною, то сама любила погратися з комп’ютером. Йому подобалося, коли вона таке робила, коли здавалося, що вона добре розважається. Була тоді приязною. Була як справжня мама, а він як справжня дитина. Але такі настрої не тривали довго.

Коли вона кинула роботу в лабораторії? Коли Джиммі розпочав повночасне навчання в першому класі Школи «ОрганІнк». Щось тут не збігалося, бо якщо вона хотіла зоставатися з Джиммі вдома, то чому зробила це саме тоді, коли Джиммі надовго йшов із дому? Джиммі ніколи не міг зрозуміти причин, а коли вперше почув це пояснення, був замалим, щоб навіть подумати про це. Знав тільки, що Долорес, домашню няню з Філіппін, звільнено, і він дуже за нею сумував. Вона називала його Джим-Джим, усміхалася, сміялася, готувала йому яйце так, як він любив, співала пісень і все йому дозволяла. Але Долорес мусила піти, бо тепер справжня мама Джиммі постійно буде вдома, – а це мало бути подарунком для нього. Нікому не потрібні дві мамусі, еге ж?

«О так, потрібні, – думав Сніголюд. – Справді потрібні».

У пам’яті Сніголюда закарбувалося виразне зображення його матері – чи матері Джиммі, – як вона сиділа за кухонним столом, усе ще в купальному халаті, коли він повертався зі школи на ланч. Перед нею стояла неторкана філіжанка кави, вона виглядала крізь вікно й курила. Халат мав маджентову барву, цей колір досі його непокоїв, тільки-но він його бачив. Зазвичай жодного ланчу для нього не було наготовано, він мусив робити це сам, а єдиним материним внеском були промовлені байдужим голосом указівки. («Молоко в холодильнику. Праворуч. Ні, праворуч . Не знаєш, де в тебе права рука?») Голос здавався змученим, може, вона була ним змучена. А може, була хворою.

– Ти заражена? – запитав він одного дня.

– Про що ти, Джиммі?

– Як ті клітини.

– А, ясно. Ні, не заражена, – сказала вона. Відтак, за мить: – А може, і так.

Але, коли він скривився, вона відразу ж це заперечила.

Понад усе Джиммі хотів її розсмішити – зробити її щасливою, такою, як, йому здавалося, він її пам’ятав. Розповідав їй про смішні випадки, що трапилися в школі, випадки, які намагався видати за смішні або й просто вигадував. («Керрі Джонсон наклала купу на підлозі»). Плигав кімнатою, косив очима й пищав, як мавпа. Цей трюк діяв на кількох дівчаток із його класу й майже на всіх хлопців. Шмарував на носа арахісове масло й намагався злизати його язиком. Переважно ці дії дратували маму. «Це невесело, це негарно. Припини, Джиммі, у мене від тебе голова болить». Але інколи витискав із неї усмішку чи й більше. Ніколи не знав, як це подіє.