Margaret Atwood - Орикс і Деркач

Час від часу на нього чекав справжній ланч, так поданий і такий екстравагантний, що він лякався: з якої це нагоди? Стіл накрито, паперова серветка – кольорова паперова серветка, як на святковому обіді, – сандвіч з арахісовим маслом і желе, його улюблена комбінація; але сандвіч був круглим, як обличчя, голова арахісова, усміхнене обличчя желейне. Мама була тоді старанно вдягнена, усмішка на вкритих помадою губах – наче відображення желейної усмішки на сандвічі, вона вся – увага до нього, до його дурних історій, щиро дивиться на нього, очі блакитніші за блакить. У такі дні вона нагадувала йому порцелянову раковину: чисту, блискучу, тверду.

Він знав, що мусить цінувати зусилля, укладені нею в цей ланч, тож також докладав зусиль:

– Ох, мій улюблений! – казав він, закочуючи очі, потираючи живіт у карикатурному голоді, перебільшуючи. Але досягав, чого хотів, бо тоді вона сміялася.

Підрісши й похитрішавши, він виявив, що в ті дні, коли не міг здобути схвалення, міг принаймні викликати якусь реакцію. Усе ж ліпше, ніж байдужий голос, порожні очі, змучений погляд крізь вікно.

– Можна мені мати кота? – починав він.

– Ні, Джиммі, тобі не можна мати кота. Ми вже про це розмовляли. Коти можуть переносити інфекції, шкідливі для свинонів.

– Але тебе це вже не обходить. – Це лукавим голосом.

Зітхання, видих диму.

– Інших обходить.

– Можна мені мати собаку?

– Ні. Собак теж не можна. Не міг би ти зайнятися чимось у своїй кімнаті?

– Можна мені мати папугу?

– Ні. А тепер припини. – Насправді вона й не слухала.

– Можна мені мати нічого?

– Ні.

– О, добре! – викрикував він. – Я можу не мати нічого! Тож мушу мати щось! Що я можу мати?

– Джиммі, інколи ти як чиряк на дупі, знаєш?

– Можна мені мати маленьку сестричку?

– Ні!

– Тоді маленького братчика? Можна?

– Ні означає ні! Ти мене не чуєш? Я сказала ні!

– Чого ні?

То був основний момент, який усе вирішував. Мама могла заплакати, підхопитися і вибігти з кімнати, грюкнувши дверима, або могла заплакати та пригорнути його. Або жбурнути філіжанку кави й закричати: «Це все гівно, саме гівно, це безнадійно!» Могла навіть ударити Джиммі, а тоді заплакати й обійняти його. Або ж могла бути довільна комбінація цього всього.

Або ж це міг бути тільки плач, голова, зіперта на руки. Вона починала тремтіти, важко дихала, заходилася плачем і хлипала. Тоді він не знав, що робити. Так любив її, коли робив нещасною або коли вона робила нещасним його: у такі миті він насилу розумів, хто кого мучить. Гладив її, тримаючись позад неї, як гладив би бездомного пса, тягнув руку й казав: «Мені так шкода, мені так шкода». І він насправді шкодував, але було в цьому й щось інше: він тішився і поздоровляв себе за те, що йому вдалося досягти такого ефекту.

А ще він боявся. Балансував на вістрі ножа: чи не задалеко він зайшов? А якщо так, то що буде далі?

Полудень – найгірший час доби через сліпуче сонце й вологу. Близько одинадцятої Сніголюд знову відступає в ліс, так, щоб і не бачити моря, бо шкідливе проміння відбивається від води й дістається до нього, навіть якщо він захищений від неба. Тоді в нього з’являються почервоніння й пухирі. Згодився б тюбик із добрим кремом від сонця, якби він міг таке знайти.

Першого тижня, коли Сніголюд мав більше енергії, він змайстрував собі халабуду з опалих галузок і рулончика клейкої стрічки та пластикового брезенту, знайдених у багажнику розбитої машини. Мав тоді ножа, але загубив його за тиждень чи, може, за два тижні. Мусить ліпше стежити за тижнями. Ніж був кишеньковим, із двома лезами, шилом, напильничком, пилочкою для нігтів і штопором. А ще маленькі ножиці, якими він обрізав нігті на ногах і стрічку. Ножиць було шкода.

Він дістав такого ножа від батька на свій дев’ятий день народження. Той завжди дарував йому інструменти, намагаючись виховати його більш практичним. На батькову думку, Джиммі не міг і лампочки вкрутити. «Хто хоче вкручувати лампочки? – промовляє голос у Сніголюдовій голові. Цього разу це комік-конферансьє. – Ліпше я вкручуватиму в ліжку» .

– Стули пельку, – каже Сніголюд.

– Ти дав йому долар? – запитала Орикс, коли він розповів їй про ножа.

– Ні. Навіщо?

– Треба платити, коли хтось дає тобі ножа. Тоді невдача тебе не поріже. А я не хотіла б, щоб невдача тебе порізала, Джиммі.

– Хто тобі таке сказав?

– Ох, хтось, – відповіла Орикс. Хтось відіграв значну роль у її житті.