Виктор Моключенко - Ретроспект - Витоки

Коперник поправив ремінь і підійшов до столу:

— За мир! І що б нам стріляти по загальному ворогу, а не один в одного!

Ірис випив «лозу» і підняв на майора очі:

— Чому така упевненість, що ми знайдемо цих ваших «хтось»? Десять років ні слуху, ні духу і от на тобі — такі собі всемогутні хазяї Зони. Звідки така «достовірна» інформація?

— Від Звіздаря, знаєш такого?

— Хто ж не знає Звіздаря, він в кожну діру намагається ніс засунути. Отже, він розкопав?

— Він — кивнув Варяг, але не сам, читав же «особливий розвідувальний загін», ми ці крихітки по частинах збирали, поки не стала мозаїка вимальовуватися. У останні дні взагалі, ніби небо на землю впало: з'явився «хмарний міст» з нього виїхала вантажівка з людьми, і ми підібрали одного вцілілого, Звіздар підібрав.

— А що підібрали ж? — зацікавлено підсунувся ближче за Ірис, відразу забувши про їжу.

— От тут і починається найцікавіше. З того боку «моста» по вантажівці хтось вистрілив, ніби блискавицею пропекло, плазмова зброя у дії — як не крути, у нас такої немає. Отже, є у тих, хто наздоганяв.

— І що виживший?

— Нічого, живий, але пам'ять як наждаком стерло, а при нім жетон.

— А в жетоні?

— Які ви прудкі — відразу візьми, та й в рот поклади. Звіздар з такою оказією добирався, ворогові не побажаєш — то тварюки вилізуть, то вивертні обкладуть, чув про таких?

— Чув, але бачити не доводилося, наші собачки ліпше ваших залізяк їх визначають, їм мітки не потрібні — вони й так людину бачать наскрізь.

— Ну і що говорить твій чотирилапий друг? Брешемо ми?

Путівці з цікавістю поглянули на Іриса.

— Ні, говорите правду, хоча й не знаєте всього. Розберемося. Прорив майже вщух, дивно.

— Що тут дивного? — кремезний Варяг включив ПК і подивився дані.

— Дивно, що розвідник ходить у броні путівців, не менш дивно, що прорив так скоро затихає. Не знаю, як в інших частинах Зони, але тут він як зарядить, так зарядить. Немов вас очікував, і ознак не було, і Аргус нічого не говорив, а він у мене домінуса за кіло…

Тут лісникові осікся на півслові і кинувся до люка, відкриваючи його навстіж:

— Вискакуйте швидше! От же накаркали, притягнув на голову — на нас йде!

— Та хто йде, толком скажи?

— Морда ця безкровна. Швидше, швидше… займайте позиції і не дивіться в очі йому, а то живо мізки загребе.

Путівці вискочили вгору і зачаїлися в вуглах, намагаючись не показуватися в вивороченому отворі стіни, крізь яку повільно вповзав молочно-білий туман.

— Коперник — стукнув по плечу Ірис — автомат у тебе добрячий, постріляти дай.

— Пізніше — вдивляючись в смутні тіні, що проступали крізь туман, прошепотів майор.

— Ну, дивися, якщо знаєш, куди потрібно бити домінуса наповал — не питання.

Коперник зняв «грозу» і простягнув декілька запасних магазинів. Ірис гмикнув і сховався в тумані.

З вугла ледь чутно подав голос Дуда:

— Даремно ви йому «грозу» віддали, товаришу майор. Це ж лісник — їм вірити не можна, він же зараз з усіх ніг втікає, і з льоху вилізти спеціально змусив, щоб домінусу згодувати, внизу могли б відсидітися.

Крамарь, що видивлявся в тумані чорні стіни скособочених хатинок, цикнув на молодого:

— Багато домінусів ти за своє життя завалив? Ага тож-бо й воно, а туди ж, вчити! Звіддаля всі майстри дивитися та зі СВД стріляти, а ти спробуй зблизька його завали, коли він на тебе суне. Ірис обійде збоку, та й подивиться, що до чого. Домінус один не ходить, а неодмінно зі свитою і якщо на нас піде, так з декількох сторін стріляти спідручніше.

— Так я що, я нічого, автомат жалко.

— От тебе потрібно було послати, тебе б домінус точно не торкнув — у тебе мізків немає! Якщо бути — то загули, а «гроза» для цього зблизька саме те. В усякому разі, краще «калаша». Внизу ми б з голоду ноги протягнули. Навів би сюди зомбі, і сиділи б вони тут вдень і вночі чекаючи нас свіженькими, а може, узяли б, що поважче, і люк виколупали.

Дуда затих, а на ПК пілікнули мітки з’явившихся людей.

— Коперник, це Череда зі своїми! Потрібно їх попередити!

Коперник скептично оглянув кинутий «калаш» лісника і ледь чутно прошепотів:

— Пізно попереджати, дивіться, як хаотично рухаються мітки — вони вже під домінусом.

— Так що ж, по своїх стріляти? — Дуда нервово облизнувся — Як же так?

— А ось так, береш на мушку і стріляєш, бажано в голову.

— Так, товаришу майор, свої ж…

— Бачиш, бузок попереду росте, красиво й розложисто?

— Ага.

— Так от, зірви і урочисто вручи їм букет, раптом вони розчуляться і згадають!