Виктор Моключенко - Ретроспект - Витоки

Голем висвітив зображення, Шуня досить свиснув і тут же отримав чутливий стусан від Брами:

— Сашка, ти погано чув наказ Кречета? Це тобі не під сонцем гуляти. Раніше на тобі інші лахи були, а зараз пискнути не встигнеш, пристрелять, не дивлячись на стару і гарячу дружбу.

— Брамо пробач, забувся, це від захоплення — відповів на закритій частоті Шуня — …яка чарівна Розв'язка вночі. Ледь помітно блищать крізь незриму товщу зірки, далекі, колючі, немов замерзлі в арктичному сяйві вічної ночі.

— Ну дає…

— Шуня, мрійник твою перетуди! Не знайшов кращого часу?

Але Шуня, не замовкаючи, обережно крався вздовж тіні ангара, ховаючись від місяця, що хилився за горизонт:

— …шпик несе свою вахту важко привалився в кутку, дивлячись з темного провалу на їх світло, сидить на дев'ять годин і дивиться приблизно в нашому напрямі. Розумний голем не показує всієї краси ситуації — щоб глушити сигнал, вони носять в кишені «іскру. Дуже шкідливо, зате можна бачити путівців як на долоні і одночасно ховатися від сканерів ПК.

Брама, явно готуючись дати віршомазові черговий стусан, зупинив руку на півдорозі і подивився у вказаному напрямі. Голем, отримавши інформацію, тут же відсіяв випромінювання «іскри» і отримав збільшене зображення шпика, що сидів в провалі напівзруйнованої водонапірної вежі в обнімку з снайперською рушницею і клював носом. Звіздар підняв палець вгору, схвалюючи дії Шуні, і поповз вслід, намагаючись не ворушити ламку траву:

— Брамо — нехай говорить, у нього доладно виходить. Це нервове, з новачками таке буває, головне, він відмічає шлях і тримає очі відкритими, а краса, вона і через оптику прицілу краса, і нікуди від цього не подітися.

— Так, голем це річ! Гаразд, гаразд — не волай... бач який, на зап'ясток толком не налізає, а туди ж — особистість. Видно все як на долоні, а от про «іскру» це Шуня до речі сказав, а ми все думаємо, як вони примудряються зникати з-під самого носа, невидимки прямо, а тут он яка штука виходить. Але нічого, нехай хоч обкладуться по самі вуха цими «іскрами», а заодно і труси свинцеві одягнуть, для збереження генофонду, це їм не надто допоможе. Наказ Кречета — закон, йдемо тихо. Але, дідько забери, хоч вбий, не пам'ятаю, що повертатися назад треба так само навшпиньках!

Ірис поправив капюшон, намагаючись захистити лице від дрібного водяного пилу, що мжичив в повітрі і потер озябші руки. От же служба видалася, нікому такої не побажаєш, вже дві години як Шелест повинен був змінити, але ні Шелеста, ані його хлопців не було видно. Саме час бити тривогу і давати запит на базу, та ПК збоїть на чім світ стоїть. Хоч і обіцяв Гордій, що все буде нормально, тільки щось поганенько виходило це саме нормально. Але що тут дивуватися — в Глушині на один квадратний метр стільки аномалій приходилося, що чом би їй не за збоїти в такий час доби, коли вже не ніч, але й до ранку ще далеченько? От і інфра успішно здохла, періодично вимикалася, безуспішно намагаючись завантажитися, висвічуючи сумний пейзаж виворочених бетонних плит, похилившихся стовпів з колючим дротом, та рідкі сполохи плюючихся іскрами «тесл». Хорошого мало, та й яке тут хороше? Потрібно б зняти з почервонілих втомлених очей батку, що тупила, промасажувати замерзле втомлене обличчя, та не можна. Ледь який шерех, і автомат як живий сам собою стрибає до рук. Зазіваєшся, хапоне за горло пазуриста лапка і все, ніхто не допоможе і не відіб'є, лише на Аргуса й надія. Спить сучий син без задніх ніг, ну й нехай собі спить, і плювати, що за такий секрет всипав би начальник розводу під перше число. Аргусу закон не писаний, не придумали ще статуту для караульних собак, якщо спить — означає все гаразд, можна трохи розслабитися, а трохи що — підніме розумну морду і дивиться в темряву. Красивий сучий син, увесь в покійного Каймана вимахнув і очі на місці, як і належить нормальній собаці. Відбракування у них будь здоровий, ледь тільки щонайменший брак, за шкірку і все. І правильно, воно хоч і жорстоко, але кому потрібно, щоб по Глушині гуляли дикі нащадки Каймана? Ех, Каймане, Каймане — повернемося за Периметр, хто цілий залишиться, скинемося з хлопцями і встановимо тобі пам'ятник, не гірше, аніж у собаки Павлова, і поставимо на найвиднішому місці.

Не знати, навіщо Каймана, незграбного щуплого пса, запихнули в ніч першого штурму в танк разом з інструктором. Говорять, що його й не запихали, а він сам на броню застрибнув, коли в чорній як смола ночі танки виїхали з учебки. Тоді хапали всіх підряд, навіть не шикували, скомандували «по машинах» і хто розбиратиметься в вируючому сум'ятті, кінолог ти там чи танкіст — погони є, отже вперед. Поки їхали, Кайман скиглив і дряпав лапами броню, намагаючись дістатися до провідника. Хлопці, що сиділи на броні, його за нашийник тримали, а потім зглянулися, відкрили люк, і пес з радісним виском ковзнув усередину, супроводжуваний відбірним матом, заповз під ноги провідника і зачаївся. Танки зупинили на самому краю Зони, та екіпажі назовні не випустили навіть для шикування, а відразу направили вглиб. Коли проминули Периметр, Кайман, що сидів нижче трави, раптом заскавчав, заголосив, сповнюючи гавкотом тісну кабіну, і його виштовхнули назовні. Інструктор вивалився вслід за ним, а потім заволав: «всім з машини»! І це врятувало їх, а потім ще дуже багатьох… Танк скатало в тугу кулю і відкинуло вбік, а Кайман рвонувся по примарній сяючій смузі вперед, устигаючи перетнути її до того, як вона обрушилася, і зникнути в темряві. Це було порятунком, але це зрозуміли не відразу. Набагато пізніше вчені довго сушили голову над рівняннями, намагаючись уявити об'єкт менше людської маси, що рухався швидше неї, вказавши кінцеву точку проколу раніше, аніж націлений в невідомість «міст» рухнув.