Любен Ділов - Джіммі з того світу

— Ти собі не уявляєш, що це за відкриття! — збуджено говорив своєму приятелю Бентам. — Збереглася справжнісінька людина минулих віків! Вдячні антропологи на руках носитимуть мене за це.

— Ніяк не второпаю, чого ти так хвилюєшся, — дивувався Лазов. — Хіба мало збереглось забальзамованих трупів двохсот-трьохсотрічної давності? Якби ти сказав — єгипетська мумія, — ото інша справа! А так… Стародавні болгари говорили…

— Не мороч мені голови своїми стародавніми болгарами, бо викину з літака! Не до приказок!

— А-а-а! Так ти, значить, проти культурного наслідування! Ти сердишся?

— Не серджусь, а радію. Радий, що нарешті і я щось відкрив.

— Прошу пробачення, шановний товаришу! Не задирай носа! Людину перший помітив я.

Бентам не відповів, його думки були далеко, там, де на кручі лежав чоловік. Учений намагався розгадати таємницю його дивної смерті на пустельних берегах далекого краю. Хто він і як опинився тут, за багато тисяч кілометрів від цивілізації? Геофізик силкувався згадати з прочитаного про Землю Елсуерта хоч одного загиблого дослідника — і не міг.

Білявий швед з золотим значком сидів у кріслі за ними, але весь час перехилявся через плече Світозара, щоб подивитись на екран інфрачервоного телескопа.

— Гляньте! — показав Бентам на екран. — Летимо вже над шостим континентом. Дивіться і пишайтесь: мало кому пощастило бачити його таким.

Всюдихід мчав над голими скелястими горбами, на вершинах яких ще блищали залишки глетчерів; пролітав над широкими долинами та виярками, повними каламутної пінястої води. Попереду летіла одна з торпіл Одона, вказуючи їм дорогу до місця приземлення. І^хоч у цей час монгол спокійно сидів за своїм пультом, його вузенькі пильні очі уважно стежили за польотом всюдихода.

— Набирай висоту, починаються гори! — скомандував він.

З маленького мікрофона пульта голос долинув до радіостанції аеропорту, а звідти хмарами до пілота. Незабаром стрілки альтиметра затремтіли на поділці 4000 метрів. Внизу простягнувся дивний хребет, найвищий пік якого носив незрозуміле ім’я Марії Луїзи Улмер. Власне, більшість назв місцевостей в Антарктиді лишилась у спадщину від минулих віків і тепер втратила будь-який смисл.

— Увага! — знову пролунав голос монгола. — Летите точно над вершиною. Стежте за «оком»!

Торпіла опустилась нижче, і незабаром її блискуче відображення з’явилось на екрані телескопа. Завдяки своїм коротким, але широким крилам в дві третини всієї довжини корпуса, вона скидалась на тих океанських риб, які мають дивну здатність літати в повітрі. Зненацька торпіла уповільнила хід, розвернулась і плавно пішла на зниження. Всюдихід слухняно рухався за нею. Пілот, не зводячи очей з екрана, уважно вивчав місце, визначене Одоном для посадки. Це була невелика, але рівна скеля, які рідко трапляються в горах вулканічного походження.

— Приземляйся! — гукнув Бентам.

Пілот натиснув на якусь кнопку, і шум поступово стих. Одночасно верхній гвинт автоматично почав працювати, повільно спускаючи всюдихід на скелю. Ледь чутний поштовх — і машина сіла. Бентам підвівся, за ним Світозар.

— Ну, — широко посміхнувся юнак, — виходить, на цю землю ще не ступала людська нога? Давайте ж зробимо цей історичний крок!

Світозар узявся за ручку дверей і в ту ж мить відчув, як всюдихід похитнувся. Хлопець глянув на пілота, хотів щось сказати, але тільки розкрив рота…

Закричав Одон, крикнули й асистенти, що чергували перед екраном у великому залі на острові Шарко. Вони зовсім ясно бачили, як скеля, що на ній стояв всюдихід, почала хилитись, хилитись, потім відірвалась і з гуркотом полетіла вниз. Довгі тисячоліття тримала вона на собі величезний вантаж криги й снігу, а тепер, потріскавшись від різкої зміни температури, просякнута наскрізь вологою, не витримала навіть порівняно легкого всюдихода. Разом з нею полетів у безодню і всюдихід, хлюпнувся в озеро й потонув.

Одон не втратив самовладання, і коли інші в переполосі почали допомагати потерпілим товаришам, він знову вп’явся очима в екран. Незабаром ще одна торпіла закружляла над місцем катастрофи. «Якщо дверцята не відчинились, то великої небезпеки немає, — думав він, але піт градом лився йому з блідого лоба; роз’їдав очі. — Коли б тільки не повбивались при падінні!.. Скільки разів перевернулись, скільки разів… Це я винен…»

Та ось над водою з’явився блискучий скляний купол всюдихода. Машина витримала. Бурхливий потік, що впадав у цьому місці в озеро, підхопив її й закружляв, мов трісочку.