Любен Ділов - Джіммі з того світу

— Гаразд, — відповів швед. — Чекаємо.

— Всього найкращого!

Бентам привітно посміхнувся:

— Любий мій ОЛ! Виявляється, ви зробили більше за всіх нас. А ми навіть не знаємо, як вас звуть.

— Даг Амер, — скромно відповів представник служби Охорони людини.

— Прийміть нашу щиру подяку, товаришу Амер, і скажіть, що ми будемо робити цілих три години? Отак і сидітимемо? Мені дуже хочеться прогулятись до вершини. Ви ж не забули нашої головної мети?

— А що ми зробимо? Всюдихід пошкоджено.

— Ось я зараз його випробую, — сказав Бентам і сів за штурвал.

— Перевірте й мотори гусеничного ходу, — простогнав поранений пілот.

— Лежи спокійно, друже! Все буде гаразд, — відповів Бентам і натиснув якусь кнопку.

Контрольна лампочка на пульті не спалахнула, але за мить приглушене гудіння затрясло корпус всюдихода. Сухопутні мотори були справні. Правда, підводний гвинт потрощило, але гусениці завертілись. Їх стальні пластини, загрібаючи воду, повільно потягли важку машину до берега.

— Хоробра машинка! — зрадів Бентам. — На самих гусеницях плаває.

Берег попереду був крутий і скелястий.

— Чи не краще пересидіти в воді? — обізвався швед. — Звідси нас і підіймати буде легше.

— Маєте рацію, Амер! І все-таки я вас не послухаю. Не ображайтесь, але я просто не всиджу на одному місці. За три години ми можемо стільки зробити!

— Як знаєте, — знизав плечима Амер. — Ви керівник.

Всюдихід пихтів з усієї сили і ледве-ледве просувався до берега. Нарешті останній вир було подолано, і гусениці, заскреготівши по камінню, міцно стали на твердий ґрунт.

— Стоп! Приїхали!

Усіх вразила прекрасна картина дикої природи. Озеро було на дні величезного кратера. З усіх боків водопадами стікали бурхливі пінясті струмки. Високо над скелястим хребтом мчали білі купчасті хмари, їх тіні повзли по землі велетенськими допотопними потворами. Жодного штучного сонця не видно було, але їхнє проміння добре таки дошкуляло. Повітря, гаряче, мов з печі, і насичене вологою, забивало дух, важко було дихати, мокрі сорочки поприлипали до тіла.

— Ну й спека! — нахмурився Лазов. — Так і розтанути можна, як тій сніговій бабі навесні. Ще трохи, і від мене залишиться калюжа. Не забувайте, що людський організм містить у собі сімдесят процентів води.

— Мені здається, що в твоєму організмі процент води значно вищий! — в’їдливо зауважив Бентам, роздягаючись. Його спітніле тіло атлета блищало, мов бронзова статуя олімпійського чемпіона. — Я пропоную піти до людини. Може, нам пощастить перенести її вниз. А то доведеться ще раз прилітати.

— Гм, трохи крутувато, — глянув угору представник служби Охорони людини. — Та коли наполягаєте, я теж піду.

До того місця, де сталася катастрофа, було не більше ста метрів, але лізти вгору доводилось крутим схилом над страхітливою прірвою, по слизькому й крихкому камінню. Геофізик був досвідченим альпіністом.

Він позв’язував усіх міцним синтетичним шнуром. Кожен узяв шток, кілька крюків, молоток, і почали підніматись. Першим, пробуючи штоком скелю, пробирався Бентам. Слідом за ним ступав Світозар, кремезний швед тягнув ззаду носилки. Зупинятись доводилося часто, бо каміння було слизьке, та й спека висмоктувала всі сили. Пік Улмера не збирався без опору здаватися своїм першим покорителям, напівголим, облитим потом, що справляли дивне враження на фоні дикої кам’яної пустелі.

Незабаром вони дістались того місця, де ще недавно стояла підступна скеля, через яку їм довелося викупатись в озері. Труп лежав кроків за двадцять звідси, на самій бровці безодні.

Низько над Бентамом і його товаришами — невідомо звідки взялася — засичала одна з Одонових торпіл. Люди помахали їй руками. Машина круто розвернулася і знову кілька разів чудно похитала крилами, наче не схвалювала їхнього вчинку.

— Гей, Одоне! — гукнув до торпіли Бентам. — Що це за фокуси?

— Він чує нас? — дивувався Світозар.

— Чує. На жаль, розмова одностороння.

Бентам подався вперед. Ніхто не міг наздогнати геофізика, так пружно і точно ступали його натреновані ноги по слизькому камінню. Коли підійшли всі, він стояв уже навколішках над трупом і зосереджено дивився на нього.

— Ну, що? — пошепки запитав Лазов, відсапуючись і намагаючись стримати дихання.

— Як бачите, молодий, — відповів Бентам.

Він нетерпляче обшукав кишені померлого. Витяг іржавого складаного ножа, кілька монет. У боковій кишені непромокального пальта дивовижного покрою зберігся великий шкіряний бумажник. Оглянули його. Там лежали зморщені од вологи паперові гроші, записна книжечка, паспорт.