Любен Ділов - Джіммі з того світу

Сотні років люди з надією дивились на недоступний, неосяжний материк Антарктиду, який відкрили в 1860 році сміливі російські мандрівники Белінсгаузен і Лазарєв. На думку вчених, у надрах материка були сховані дивні скарби, та, крім дослідницьких експедицій, довгий час лише китобійні флотилії наважувались підходити до закутих у віковічну кригу берегів. Чимало хоробрих людей, які пробували зайти в глиб материка, загинули у боротьбі з жахливими сніговими буранами, що без упину шаленіли в цьому таємничому закутку світу. Тут люди стикались з найсуворішими кліматичними умовами, які тільки існували на планеті. І ніхто не знаходив якихось залишків життя.

Наполегливо, крок за кроком проникали вчені в безмежні льодовики і снігові пустелі. Досліджували мертвий материк, поступово заглиблювались у його закуті в вічну кригу надра, запускали в стратосферу повітряні зонди, складали карти, але на цих картах були позначені тільки напрями вітрів, гори, льодяні ріки — і жодного людського селища. Біла пляма на глобусі, хоч і не така таємнича, як раніше, лишалась білою плямою. І тільки тепер, коли людина озброїлась атомною енергією, створила штучні сонця, настав час рішучого бою з кригою, яка панувала тут протягом сотень тисячоліть.

Здійснюючи найграндіозніший з проектів, які будь-коли створювало людство — проект розмороження Антарктиди, група вчених два роки тому закінчила на острові Шарко підготовчі роботи. А ще через рік над неосяжним материком на висоті близько десяти тисяч кілометрів в різних місцях спалахнуло п’ять плазматичних сонць. Спрямовані штучними магнітними полями, вони повільно обертались навколо полюса, випромінюючи на віковічну мерзлоту пекельне тепло. То були штучні туманності з різних іонізованих газів. У цих туманностях, як і в доброму старому сонці, чиє проміння так рідко милувало Антарктиду, водень, набувши початкового поштовху внаслідок далекого вибуху і ядерного обстрілу, перетворювався на гелій і втягував у розпад інші, важчі гази. При цьому звільнялась величезна кількість теплової енергії, яка у вигляді сонячного проміння спадала на цей скривджений природою материк. Багато тепла розсіювалось поза атмосферою, та все ж кожне сонце нагрівало величезну площу — мільйонів вісім квадратних кілометрів — до температури тридцять-п’ятдесят градусів.

Уже через кілька днів Антарктида почала прокидатись. Вона повільно випростала плечі, і крига знехотя заворушилась, розчулилась до сліз, потім цих сліз стало так багато, що вони потекли струмочками; струмочки перетворились у струмки, і незабаром там, де, крім закам’янілого снігу, не було нічого, долинами й ущелинами потекли до океану широченні бурхливі ріки. Крижані циклони, що народжувались у глибині континенту і сковували своїм подихом усе довкола аж до берегів Нової Зеландії і Південної Америки, на якусь мить принишкли, мов приголомшені величною зухвалістю людини, потім з іще більшою люттю кинулись захищати розхитані підвалини свого панування. Довгі місяці шаленіли вони в божевільному ритмі передсмертного танцю, поки стомились і, знесилені, почали вщухати, примирившись із непринадною роллю здіймати в небо хмари випарів, що утворювались під пекучим промінням штучних сонць. Пари ставало дедалі більше, вона обволокла всю Антарктиду і заховала від людського ока бурхливе і дивне перетворення льодовиків. Та людина стала тепер неймовірно могутньою. У неї були вже штучні очі і вуха, які бачили і чули все крізь щільну ковдру хмар і туманів у найвіддаленішому закутку…

Біля таких «очей» та «вух» і опинились наші друзі за кілька хвилин після сніданку.

Едуард Бентам і Світозар Лазов зайшли в зал, який містився в центрі великого круглого двоповерхового будинку, схожого на перерізаний навпіл циліндр. Плаский дах будинку правив за стартову площадку десяти торпіл, які безгучно, на великій швидкості, то злітали в повітря, то плавно сідали на свої місця. І тільки раз на день сюди приходили люди, щоб перевірити складні механізми, які просвічували крізь прозору броню дивовижних літальних апаратів.

Світозар ознайомився з принципом їх дії ще в перший день свого приїзду, але і досі захоплювався цим досягненням технічної думки. Торпіли десятками годин літали в повітрі, пірнали в океан, плавали попід самими кручами, керовані рукою мовчазного техніка, який сидів перед великою світлою картою ділянки у зручному кріслі за маленьким пультом, маніпулюючи різноколірними кнопками та важельками. За допомогою інфрачервоного проміння і радіохвиль торпіли посилали йому з тисячокілометрової далини обриси і звук кожного предмета, який зустрічали на своєму шляху, — де б не було: чи в густих хмарах, чи в глибинах океану.