Вільям Гібсон - Джонні Мнемонік

Я сидів і співав украдену небіжчиком Ральфі програму цілих три години.

Навіс простягається від краю до краю на сорок кілометрів пошарпаного часом перекриття куполів Фуллера над тим, що колись було приміською артерією. Якщо в ясний день відключити освітлювальні дуги, сіра апроксимація сонячного світла буде фільтруватися через шари акрилопластика: пейзаж, що нагадує тюремні ескізи Джованні Піранезі1. Три найпівденніші кілометри навісу покривають Нічне Місто. Нічне Місто не платить податків і комунальних зборів. Неонові дуги не працюють, а геодезика закопчена за десятиліття вогнищами для приготування їжі. Хто ж зверне увагу в майже повній пітьмі полудня Нічного Міста на кілька дюжин божевільних дітей, які загубилися серед балок?

Протягом двох годин ми дерлися нагору бетонними щаблями і сталевими сходами з перфорованих балок; повз занедбані платформи й покриті пилом механізми. Ми вирушили з місця, яке було схоже на покинуту ремонтну базу, заставлену трикутними сегментами дахового перекриття. Там усе було покрито шаром уже обридлого пульверизаторного графіті: назви банд, ініціали, дати приблизно від початку сторіччя. Графіті переслідувало нас до самого верху, поступово рідіючи доти, поки не залишилось тільки одне ім'я, яке періодично повторювалося. ПРИМ ТЕХ. Стікаючими великими чорними літерами.

— Хто такий Прим Тех?

— Не ми, бос. — Вона видерлась хиткими алюмінієвими сходам і зникла в дірі, проробленій в листі гофрованого пластику. — «Примітивна техніка, примітивна технологія.» — Пластик приглушав її голос. Я пішов за нею нагору, намагаючись бути обережнішим із хворим зап'ястям. — Прим Техи, вони б вважали бездарним твій трюк із дробовиком.

Через годину я протиснувся через ще одну дірку, цього разу недбало випиляну в перекошеному листі фанери і зустрів свого першого Прим Теха.

— Все нормально, — сказала Моллі, її долоня опустилася мені на плече. — Це всього на всього Пес. Агов, Пес.

У вузькому промені від її ліхтаря він розглядав нас своїм єдиним оком, повільно висуваючи довгий сірий язик й облизуючи величезні собачі ікла. Я здивувався, чому вони називають трансплантацію щелепної тканини добермана примітивною технологією. Іммуноподавлювачі ж на деревах не дуже ростуть.

— Моллі. — Збільшені зуби заважали йому розмовляти. Слина стікала з його скривленої нижньої губи. — Почув твоє наближення. Давно. — Йому мало б бути п'ятнадцять, але ікла і яскрава мозаїка шрамів складалися з пустою очницею в абсолютно звірячу маску. Був потрібен час і певний художній смак, щоб створити таке обличчя, і його стан говорив мені, що він за ним насолоджувався життям. Він носив зотлілі джинси, чорні від бруду і блискучі на складках. Його груди й ноги були голі. Він зобразив своїм ротом щось, що мало б означати усмішку. — Йшов за вами слідом.

Далеко внизу, в Нічному Місті, почулися закличні крики рознощика води.

— Стрибаєш по струнах, Пес? — Вона направила свій ліхтар убік, і я побачив тонкі канати, прив'язані до гаків-болтів, що тягнулися до краю платформи й там зникали.

— Забери це чортове світло!

Вона вимкнула.

— Чому той, хто вас переслідує, іде без світла?

— Воно йому непотрібне. Він — погана новина, Пес. Якщо твої вартові спробують поставити йому підніжку, вони прибудуть додому легко транспортабельними частинами.

— Це друг нашого друга, Моллі? — Його голос звучав стурбовано. Я чув, як він переступає з ноги на ногу на зношеній фанері.

— Ні. Але він мій. А от цей, — поплескуючи по моєму плечу, — він друг. Второпав?

— Звичайно, — сказав він без особливого ентузіазму, йдучи до краю платформи, де були гаки-болти. Він почав смикати канати, передаючи якесь повідомлення.

Нічне Місто простягалося внизу, як іграшкове село для пацюків; крихітні віконця світилися світлом свічок, і тільки кілька різких яскравих квадратів освітлювалися ліхтарями на батареях і ацетиленовими лампами. Я уявив собі старих людей за їх нескінченною грою в доміно під теплими жирними краплями води, що падають із вологої випраної білизни, що висить на жердинах між фанерними халупами. Потім я спробував уявити як він терпляче дереться нагору крізь темряву у своїх сандалях і потворній туристичній сорочці, легко й не кваплячись. Як він нас вистежив?

— Добре, — сказала Моллі. — Він рознюхав.

— Палитимеш? — Пес витяг м'яту пачку з кишені й видавив приплющену цигарку. Поки він запалював її для мене кухонним сірником, я потай глянув на торговельну марку. Іхеюань філтерз. Бейджинська цигаркова фабрика. Я вирішив, що Прим Техи працювали на чорному ринку. Пес і Моллі повернулися до своєї суперечки, яка, здавалося, крутилася навколо бажання Моллі скористатися певною частиною майна Прим Техів.