Вільям Гібсон - Джонні Мнемонік

— Може ти хочеш чверть мільйона за те що віддаси це мені й підеш прогулятися? — Жирна долоня піднялася, нервово провела зблідлим худим обличчям.

— Чого я хочу, — сказала вона, клацнувши пальцями, і пульт почав крутиться, поблискуючи, — це працювати. Роботу. Твій хлопець ушкодив собі зап'ястя. Але чверть зійде для авансу.

Ральфі різко випустив повітря з легень і почав реготати, демонструючи зуби, які не підтримувалися на рівні стандартів Крістіана Вайта. Ось тут вона відключила блокувач.

— Два мільйони, — сказав я.

— Моя людина, — сказала вона й засміялася. — Що в сумці?

— Дробовик.

— Грубо. — Це міг бути й комплімент.

Ральфі мовчав.

— Звати Мілліонс. Моллі Мілліонс. Хочеш звідси забратися, бос? Люди починають озиратися. — Вона піднялася. Вона носила шкіряні джинси кольору висохлої крові.

І вперше я побачив, що дзеркальні окуляри були хірургічною накладкою, їхній сріблистий метал плавно піднімався з її високих вилиць, немов закриваючи очі в очницях. В них я побачив подвійне відображення свого нового обличчя.

— Мене звати Джонні, сказав я. — Ми візьмемо містера Фейса з собою.

Він чекав нас на вулиці. Виглядав, як звичайний тех-турист, одягнений в синтетичні шорти й дурнувату гавайку, вкриту рекламами найпопулярнішого мікропроцесора його фірми; приємний невеликий чоловік, з категорії тих, хто, швидше за все, закінчує своє життя звалившись п'яним на стійку бара, де подають мініатюрні рисові крекери з гарніром з водоростей. Він мав вигляд людина, яка буде співати корпоративний гімн і при цьому плакати, буде нескінченно трясти руку барменові. І звідники, і спекулянти дадуть йому спокій, обізвавши вродженим консерватором. Без великих вимог та обережний з грошима, коли вони були.

Згодом я помітив, що вони ампутували йому частину великого пальця лівої руки, десь за першим суглобом, і замінили його пустотілим протезом, у якому були заховані котушка й гніздо з псевдоалмазів Оно-Сендай. Вони акуратно намотали на котушку три метри мономолекулярного волокна.

Моллі подалася щось з'ясовувати із Сестрами Магнетичного Собаки давши мені можливість вивести Ральфі за двері за допомогою спортивної сумки, притиснутої до низу його спини. Здавалося вона їх знала. Я чув, як темношкіра засміялася.

Я рефлексивно глянув вгору — можливо, тому, що ніяк не міг звикнути до всього цього: до ширяючих арок світла й тінями від геодезик над ними. Ймовірно, це врятувало мене.

Ральфі йшов далі, але не думаю, що він намагався втекти. Думаю, він вже здався. Можливо він здогадався з чим ми мали справу.

Я опустив погляд саме вчасно, щоб побачити, як він розпадається.

Якщо прокрутити плівку назад, можна побачити, як Ральфі робить крок й в цю мить маленький тех, посміхаючись, з'являється нізвідки. Імітація поклону, і великий палець його лівої руки відпадає. Справжній трюк фокусника. Великий палець зависає в повітрі. Дзеркала? Нитки? Ральфі зупиняється, він повернутий спиною до нас, темні півмісяці поту проступають в пахвах його світлого літнього костюма. Він знає. Він повинен був знати. І ось ця кумедна пучка, важка як свинець, описує дугу, як в цирковому фокусі, і невидима нитка, що з'єднує її з рукою вбивці, буквально проходить через череп Ральфі, трохи вище брови, як батіг огинає все тіло й опускається, діагонально розсікаючи грушоподібний тулуб від плечей до грудну клітку. Розріз настільки тонкий, що кров не бризнула доти, доки не спрацювали синапси й перші спазми не віддали тіло гравітації.

Огорнутий рожевою хмарою, Ральфі розвалився на частині. Три шматки плоті покотилися плиткою тротуару. В повній тиші.

Я підняв спортивну сумку. Віддача ледве не відірвала мені зап'ястя.

Неначе пішов дощ; потоки води лилися каскадом із лопнувшої геодезики й падали на плити позаду нас. Ми причаїлися у вузькій прогалині між хірургічною й антикварною крамничками. Вона просто виставила край дзеркального ока з-за рогу й повідомила, що перед Дромом стоїть модуль Фолькса з червоною блимавкою. Вони зчищали Ральфі з тротуару. Щось питали.

Я був весь покритий обпаленим білим пухом. Тенісні шкарпетки. Спортивна сумка перетворилася в розірвані пластикові наручники навколо зап'ястя.

— Не зрозумію, дідько, як я міг промазати.

— Тому що він швидкий, дуже швидкий. — Вона сиділа навпочіпки, обійнявши руками коліна, і розгойдувалася на каблуках вперед-назад. — Його нервова система надзвичайно збуджена. Зібрана на замовлення. — Вона посміхнулася й тихенько скрикнула, демонструючи захват, — Я збираюся знайти цього хлопця. Ще сьогодні. Він найкращий, номер один, найдорожчий, витвір мистецтва.