Вільям Гібсон - Джонні Мнемонік

— Будь ласка, — сказав він, — давай улагодимо все як бізнесмени. — Його голос звучав гіпнотично відверто, куточки його красивого рота Крістіана Вайта завжди залишалися вологими. — Л'юїс, — сказав він, киваючи убік бугая, — просто шматок м'яса. — Л'юїс поставився до цих слів безпристрасно, як маріонетка з набору «Зроби Сам». — Але ти, Джонні, не шматок м'яса.

— А хто ж я ще, Ральфі? Відмінний шматок м'яса, повнісінький імплантованими чипами пам'яті, у яких ти зберігаєш свою брудну білизну, поки наймаєш кілерів для мене. І цьому шматку м'яса, Ральфі, здається, що ти повинен дещо пояснити.

— Все через цю нову партію товару, Джонні. — Він глибоко зітхнув. — Як брокер…

— Скупник краденого, — поправив я.

— Як брокер, я звичайно дуже ретельно підбираю свої джерела.

— Ти купуєш тільки в тих, хто краде краще. Зрозумів.

Він знову зітхнув.

— Я намагаюся, — сказав він втомлено, — не купувати в дурнів. Але на цей раз, боюся, зробив це. — Третій подих був сигналом Л'юїсу натиснути кнопку нейроблокувача, який вони закріпили під столом з моєї сторони.

Я зібрав всі сили, намагаючись зігнути вказівний палець правої руки, але здавалося, що він більше не належить мені. Я відчував метал зброї, м'яку поролонову стрічку, обмотану навколо незручної рукоятки, але руки були далекими й нерухомими, немов з холодного воску. Я сподівався, що Л'юїс справді лише шматок м'яса, досить тупим, щоб потягнутися за сумкою й зачепити мій лежачий нерухомо на курку палець, але я помилився.

— Ми дуже хвилювалися про тебе, Джонні. Дуже хвилювалися. Розумієш, те, що зберігається в тобі, - власність Якудз. Один дурень вкрав це в них, Джонні. Мертвий дурень.

Л'юїс посміхнувся.

У всім цьому був зміст, дуже неприємний зміст, немов мішки з мокрим піском, що падають на голову. Вбивство не було стилем Ральфі. Навіть Л'юїс був не в стилі Ральфі. Але він дав собі влипнути десь між Синами Неонової Хризантеми й тим, що їм належало, або, ймовірніше, чимсь таким, що належало комусь ще. Ральфі, звичайно ж, міг використати ключову фразу, щоб ввести мене в режим ідіота-всезнайки, і я видам їх дорогоцінну програму, не запам'ятавши при цьому навіть чверть тона. Для скупника краденого, як Ральфі, цього було б цілком досить. Але не для Якудз. Якудзи знають про Спрутів і не хочуть турбуватися через те, що один з них може витягти ледь помітні сліди їхньої програми з моєї голови. Я мало знаю про Спрутів, але до мене доходили чутки, і я зробив одним із принципів ніколи не повторювати їх моїм клієнтам. Ні, це точно не сподобалося б Якудзам: занадто схоже на речовий доказ. Вони б не стали тими ким є зараз залишаючи всюди за собою речові докази. Або живих свідків.

Л’юїс посміхався. Я думаю, зараз він уявляв точку, розташовану неглибоко під моїм лобом, і про те, як добратися туди, не дуже церемонячись.

— Агов, — вимовив низький жіночий голос звідкись у мене через плече, — ковбої, ви певно проводите час не надто весело.

— Забирайся, хвойдо, — сказав Л’юїс, його засмагле обличчя зосталося нерухомим. Ральфі виглядав непроникним.

— Розвійтесь. Хочете купити трохи дешевого кокаїну? — Вона відсунула крісло й сіла перш, ніж її встигли зупинити. Вона була в межах мого нерухомого поля зору — худа дівчина в дзеркальних окулярах, темне волосся зачесане в неслухняну гриву. Вона була одягнена в розстебнуту чорну шкіряну куртку, під якою була майка з діагональними чорними й червоними смугами. — Вісім тисяч за грам ваги.

Л’юїс роздратовано фиркнув і спробував ударом вибити її з крісла. Якимось чином він промазав, її долоня метнулася вгору й, здавалося, на мить торкнулася його зап'ястя. Яскрава кров бризнула на стіл. Він схопився за руку й затис зап'ястя так, що побіліли кісточки пальців. Між пальцями сочилася кров.

Але, здається, у руці в неї нічого не було?

Л’юїсу знадобиться операція по зшиванню сухожилля. Він обережно піднявся не відсунувши крісло. Воно перевернулося, а хлопець вийшов з мого поля зору, не вимовивши жодного слова.

— Йому не завадило б звернутися до лікаря, — сказала вона. — Жахливий поріз.

— Ти навіть не уявляєш, — сказав Ральфі зненацька втомленим голосом, — у яке лайно ти щойно вляпалася.

— Що, серйозно? Детектив. Мене так збуджують різні детективні історії. Як приміром, чому твій друг тут поводиться так тихо. Наче заморожений. Або для чого потрібна от ця штуковина, — вона тримала мініатюрний пульт, який невідомим чином витягла в Л’юїса. Ральфі виглядав хворим.