Едґар По: Вільям Вілсон

Що тут казати?

Що сумління скаже,

Примара темна на моїм шляху?

Чемберлен, «Фароніда»

Нехай мене звати Вільям Вілсон. Не варто чорнити цей непорочний аркуш моїм справжнім іменням. Воно вже й так виставило на посміх і пострах усю мою родину, осквернило її. Хіба ж не рознесли лихі вітри його ганьбу нечувану по найдальших закутках світу? Хіба ж я, ― о, найупослідженіший з ізгоїв! ― не вмер для цього світу назавше? Для почестей його, для квітів, для світлих його поривань? Хіба хмара ― густа, зловісна, безкрая ― не зависла навічно над моїми надіями й небом?

Я, коли б навіть і міг, не писатиму тут про останні роки мого життя ― роки несказанних страждань і непрощенних злочинств. Цей період ― ті останні роки ― позначився раптовим потягом до розпусти, причину якого я й маю намір тут з’ясувати. Звичайно люди скочуються на дно помалу. З мене ж уся моя порядність спала ураз, мов мантія. Від порівняно невинного гріховодництва я семимильними кроками дійшов збоченства гіршого, ніж Елагабал [2] Елагабал (або Геліогабал) (204-222) ― римський імператор (218-222), ввів культ сірійського бога сонця, прибравши собі його ім’я. . Який випадок, яка єдина подія привела до цього зла, ― будьте ласкаві, вислухайте. Смерть моя недалеко, і тінь, що біжить перед неї, лягла на душу мою вмиротворенням. Коли сходиш у цю примарну долину, так хочеться співчуття (ледь не сказав: жалю) своїх близьких! Так хочеться, аби вони повірили, що був я, до певної міри, рабом незалежних від мене обставин. Аби в деталях, які зараз повідаю, серед хащів блуду знайшли для мене бодай острівець, де чатує невблаганна доля. Аби погодились, ― наскільки це їм удасться, ― що досі якщо й існували такі великі спокуси, то принаймні людину так іще ніколи не спокушали і, ясна річ, так вона ще ніколи не падала. А отже, ніколи ще так не страждала? Та й чи не жив я ― воістину ― вві сні? І чи не вмираю зараз як жертва жахної незбагненності найнеймовірнішого з усіх земних сновидінь?

Походжу я з роду, який завжди славився буйністю уяви і вразливістю вдачі, і вже з ранніх моїх літ було видно, що фамільний характер я успадкував повністю. З роками він укорінювався дедалі глибше, даючи моїм друзям серйозні підстави для занепокоєння і нічого, крім шкоди, не даючи мені. Я ріс свавільним, потураючи найхимернішим примхам, піддаючись найневтримнішим почуттям. Слабкодухі, обтяжені такими ж родинними вадами, мої батьки мало чим могли запобігти тим нездоровим схильностям, що були мені притаманні. Кілька недолугих і непродуманих спроб завершилися повною поразкою для них і цілковитим тріумфом для мене. Відтоді моє слово стало вдома законом, і в віці, коли більшість дітей іще ходить у шорах, я був полишений сам на себе ― сам собі пан в усьому, за винятком прізвища.

Мої перші спогади з шкільного життя пов’язані з великою, розлогою спорудою єлизаветинського стилю в одному нікчемному англійському містечку, де росла сила-силенна величезних каракатих дерев і всі до одного будинки були старі як світ. По суті, все воно було якесь дуже примарне і миротворче, оте статечне старе містечко. Мов зараз, чую свіжу прохолоду його тінистих вуличок, аромат рясної чагарникової зелені, мов зараз, ціпенію від дивного захвату, зачувши глухий, глибокий бас церковного дзвону, що похмурим гулом рвучко розтинає сутінкову тишу, в якій спить, загорнувшись, ажурний ґотичний шпиль.

Я з утіхою ― наскільки вона взагалі мені тепер доступна ― опишу найнезначніші свої спомини про школу й переживання тих літ. Мені, в моїй біді, ― так, біді, і то найсправжнісінькій, ― проститься, що шукаю розради, ― хоч малої, хоч тимчасової, ― згадуючи кілька розрізнених подробиць. Тим більше, що ті подробиці, цілком банальні й навіть смішні самі по собі, набирають у моїй уяві додаткового значення, бо пов’язуються з місцем і часом, у яких тепер бачу перші застережливі знамення долі, що згодом заволоділа мною так неподільно. Отож послухайте.

Будинок школи, як я вже казав, був старий і розлогий. До нього прилягала чимала ділянка землі, і все те замикалося високим муром, що був покритий зверху вапняним розчином із битим склом. Цей мало не тюремний мур визначав наш життєвий простір; виходили ми за нього лише тричі на тиждень: раз у суботу, коли нам, у супроводі двох молодших учителів, дозволялося вийти на прогулянку, і двічі ― в неділю, коли нас тим же церемонним строєм вели на утреню й вечірню до єдиної в містечку церкви. Парохом у тій церкві був наш директор. З яким великим зачудуванням і збентеженням дивився я з учнівської лави на хорах, як статечно, поволі сходить він на кафедру! Невже цей велебний чоловік з таким смиренно-лагідним обличчям, у цих осяйних, святобливо розвіяних ризах, у дбайливо напудреній перуці, ― невже це той самий нечепурний чоловік зі скривленим обличчям, який ще кілька годин тому з лінійкою в руці насаджував драконівські закони в нашій гімназії? О, страшний парадокс ― надто страшний для розгадки!