Йоун Колфер - Список бажань

Меґ іще раз ударила Франко по нозі.

— Якраз для вас обох. Ви обоє належите один одному. — Вона поклала черепок амфори в Лоуреву кишеню. — Дякую, мамо. Ти знову мене врятувала.

Нарешті Лоурі впорався зі своїм ротом:

— Ходімо, Меґ. Доки наш час не скінчився. Це страхіття не лежатиме так довіку.

Меґ змахнула сльозу. Справді. Вона відчувала, як щезала з кожною секундою, а в них попереду ще довга дорога, щоб виконати останнє бажання.

— Гаразд, Меґґі, — сказала вона сама собі так, як сказала б її мама. — Зберись. У тебе ще ціла вічність попереду на жалощі до самої себе. Заверши список бажань! Іще одне-єдине бажання!

Вона наставила закоцюблого пальця на Гопа.

— Слухай, ти. Якщо я ще хоч раз тебе побачу, ти вийматимеш ці лінзи зі своїх вух.

— Мене? — безневинно запитав Гоп. — Як ти зможеш побачити мене ще раз? Я ж приклеєний до цих двох.

Тільки-но Лоурі обернувся, як Гоп мигнув; випускаючи голубий лазерний промінь уздовж старечої постаті. Промінь був зовсім безболісний і тривав мілісекунду. То був єдиний спосіб для собакопридурка, а відповідно і для самої голограми, врятуватись від гніву Диявола.

Коли шуканий об’єкт і старий вийшли з вітальні, Гоп перекрутив у голові кілька останніх хвилин відеозапису. Слова дівчинки. Щось важливе. Він перекрутив зображення до потрібного моменту. Заверши список, сказала дівчинка. Гм. Що за список? І чи це не її ключик до пекла?

Гоп зупинився. Здогади поки що не на часі. Він уведе себе в енергоекономний модуль і почекає, доки придуркуватий хазяїн прокинеться. Голограма миготнула й зникла. У будинку номер сорок сім не було жодних ознак життя, окрім миготіння червоної кнопки.

Лоурі здурів і орендував машину.

— Цілком можливо, — сказав він. — Мені здається, що в нас залишилося зовсім небагато часу.

Меґ відчувала те саме. Вона почувалася такою нетривкою, як уранішня роса, її снага танула з кожним кілометром. Ригачка добряче її струснув. Хто такий Повелитель? І нащо йому її душа? Меґ мала огидне відчуття, ніби вона знає відповідь на обидва запитання. Тепер вона відчувала тунель. Він пульсував у всьому її тілі. Тягнучи до себе. Нагадуючи про себе.

І річ навіть не в машині — Лоурі винайняв пежо. Тисни на газ і гайда. Іншим разом Меґ би стрибала від захвату, натискаючи на всі кнопки на панелі, та не сьогодні. Сьогодні ані пасажир, ані водій не мали снаги ні на що інше, крім найнеобхіднішого.

— Твоє останнє бажання. На Маму залізь і плюнь униз, — мало не заторохкотіла Меґ. — І що це означає?

— Те й означає, — відповів Лоурі, перемикаючи важіль у п’яту позицію. — Достеменно те саме, що й у пісні.

— Якій пісні?

Лоурі звів очі до неба.

— О молодь! Якій пісні? Чи вас чого-небудь навчають у тих школах?

— Лише рахувати й читати. Нічого такого корисного, як, скажімо, пісня про плювання.

Лоурі заходився відбивати ритм на кермі й заспівав — так само паскудно, як співають усі дублінці.

Я можу й далі. У пісні аж сорок сім куплетів.

— Дякую, досить і цього, — квапливо сказала Меґ. — Я вже в’їхала. То з якої мами ти збираєшся плювати?

— Мамині скелі. Знаєш такі?

— То ми деремося на скелю через те, що колись хтось так проспівав?

— Колись так співав мій татко. Щовечора. Це була наша з ним колискова. Мамі не подобалось. Її ображав рядочок “на відьмі женись”.

— І чого б то?

Лоурі всміхнувся.

— Воно не дуже правильно, я знаю. Я спробував усе, про що співається в пісні. “В канаві приспись…” і так далі. Але я ще ніколи…

— Не плював зі скелі, — доказала Меґ. — Ну, то на що тобі знадобилась я?

Лоурі потер груди.

— Я не певен, що зможу вилізти.

— Видертися на вершечок скелі, — промурмотіла Меґ. — Блискуче. Сподіваюся, рай того вартий. Мабуть, добре, що твій татусь не знав пісеньок про те, як чистять туалет, а то б довелося нам ще й туалет почистити.

Час був на вагу золота. Гоп це знав, а тому вирішив трохи допомогти Ригачці отямитись. Топове “трохи допомогти” означало спрямувати трипозитронний розряд у Ригаччині кошлаті крижі.

Ригачку звело корчами, а з ним і Франко. Собакохлопець підвівся, ледве дихаючи.

— Гар-р-р-р, — вишкірився він придуркувато.