Йоун Колфер - Список бажань

Темна постать бігла підстрибцем до вхідних дверей, супроводжувана круглим акваріумом. То був Франко, авжеж. Безперечно, то він, навіть тепер, коли він так дуже змінився від болю. Ну, товстунчику, всміхнися.

Двері розчахнулися. З’явилося обличчя. Меґ відсахнулась.

І між тим порухом назад і її ударом час неначе уповільнився, якраз настільки, щоб голова встигла проказати:

— Привіт, Фінн. Я чекав на тебе.

Дивно, подумала Меґ. Франко ніколи не кликав її на прізвище. Тільки панянко. До того ж як він знає, що це вона? І чому він пускає слину? А тоді вона вдарила, і Франко беркицьнувся, як мішок гною.

— Блискуче, — в захваті сказав Лоурі. — А тепер ходімо звідси.

Але Меґ не могла піти. Коїлося щось дивне. Вона ввійшла у коридор будинку номер сорок сім, зачинивши за собою двері.

Франко корчився на підлозі. Виючи і пускаючи слину.

Пускаючи слину? Виючи? І враз Меґ усе зрозуміла. Вона нахилилась над істотою на підлозі, цього разу розглядаючи її власними очима. Так, це він плавав усередині її вітчима, це його звірячу морду перекривило з ненависті.

— Ригачко! — вигукнула вона.

Ригачка нічого не відповів, лише гарчав і пускав слину. Жодного сумніву, його людська половина поступилася звірячій.

— Якого дідька ти тут робиш?

Ригачка заскавчав від чергового нападу болю.

— Прийшов по тебе, Фінн. Повелитель хоче твою душу.

Маленька істота в білому вбранні вистромилася з Франкової голови й зависла над нерухомим тілом.

— Немає потреби надавати інформацію шуканому об’єкту. Вставай і роби своє діло.

Меґ кивнула на голограму в білому костюмі:

— Що це до біса таке?

— Зроби послугу нам обом, Фінн. Розчави його, як жука!

Гопові пощастило удати образу:

— І це після того, що я для тебе зробив! Якби не я, ти б уже давно крутив рожни. Кидай смоктати й хапай їх обох!

Ригачка на мить розтулив писка й знову став смоктати. Блискучі помаранчеві цівки з’явились позад Франкових очей і потекли в диявольську пащеку. З кожним ковтком Ригачка ставав дужчим, присутнішим.

— Бр-р, фе, — сказали Меґ і Лоурі водночас.

Франко змінювався на очах. Щойно його життєва снага щезла, тіло його заплатило за все сповна. На чолі прорізалися глибокі зморшки. Очі втратили блиск і запали. М’язи на шиї обвисли. Це ще був Франко, проте на двадцять років старший.

— Так не годиться, — промурмотіла Меґ. — Мушу щось зробити.

Гоп літав по кімнаті на відстані п’яти сантиметрів від Макколового носа. Він ґелґотів, певно, бажаючи вразити Меґ, бо почуття гумору голограми не мають.

— Хоч що зроби, Меґ Фінн, ти програла. І ти повернешся в глибінь разом з нами. Мого творця вивищать над цим блазнем Вельзевулом у званні, а твій старий чолов’яга помре, не здійснивши того, про що так мріяв. Ось чого ти досягнеш.

Меґ пирхнула. Уперше Ригачка мав рацію. Їй треба було розчавити цю малу набридливу істотку, як жука. Вона схопила якусь амфору з полиці в передпокої і жбурнула її в миготливу голограму. Ну звісно, ваза пролетіла крізь голограму, влучивши Франко в саме тім’ячко. Результат вражав. На що ти очікуєш, коли амфора влучає людині в голову? На вигук “Оу!”. Може, на невелику подряпину. У крайньому разі, на непритомність. Не більше. Меґ же отримала несподіваний спалах світла, коли вміст амфори посипався на Франкову голову. Висипане зашипіло й затріщало, обліплюючи обличчя вітчимові, неначе бетоном. Франко заверещав, Ригачка заскавулів. Їхній одночасний лемент був такий різкий, що аж склянки тріснули на кухні й вікна забряжчали. Навіть Франків дорогоцінний телевізор, не витримавши таких звукових хвиль, розлетівся на тисячні друзки.

Франко крутився на підлозі, відчайдушно деручи обличчя. Пилюка навіки в’їлася в шкіру.

Гоп безсторонньо споглядав згори.

— Гм, цікавий випадок. Сильна алергічна реакція з больовими відчуттями. — Голограма ввімкнула пошук на слово “алергія”. — Лише одне входження. Алергія: уражений дух може виказувати ознаки дискомфорту, якщо доторкнеться до священної речовини.

Меґ підібрала черепочок амфори. На ньому була мідна табличка з написом. Тепер Меґ усе пригадала. То була мамина урна. Урна з крематорію.

— Мамусю… — прошепотіла вона, і сльози затремтіли на її віях.

Ригачка кивнув головою:

— Священний прах. Я б згодився з таким висновком.

Меґ ударила Франко по нозі.

— Ти навіть не поклав урни в скляну скриньку.

— І тепер дуже пошкодував, — зауважив Гоп.

Франко не міг нічого відповісти. Усе, що він зараз усвідомлював, — нестерпний головний біль. Він корчився і здригався, доки разом зі своїм бісівським квартирантом не знепритомнів.