Йоун Колфер - Список бажань

Я хутенько висмикнула новий телик із розетки й перетягла його до чорного входу. На щастя, підставка була на коліщатах, тож перекотити її до комірчини було зовсім неважко. Камеру я налаштувала. Залишалося знайти кувалду.

Я сиділа на підвіконні, чекаючи, доки Франко прокинеться. Гиготіння раз по раз намагалося видертися з горла, наче ховрашки з клітки. Мабуть, так виходили перезбудження й переляк.

Франко прокидався дуже повільно. Годинами. Спершу він чухався чи біг до ванни, відтак безтямно валявся добрячих півгодини. Я вимкнула опалення, щоб він пробудився швидше.

О дев’ятій годині його повіки нарешті затремтіли. Гладка рука заходилась намацувати сигарети на кріслі. Знайшовши коробку, Франко застромив дві цигарки в кутик рота й запалив їх запальничкою. Не розплющуючи очей.

Він облизнув верхні зуби язиком і скривився. Зуби були обліплені рештками вчорашнього пива і їдла. Терміново треба було випити.

Франко потер очі кулаками, роздерши повіки одну від одної. Кровисті блискавки спалахнули посеред білків. Франко був не в гуморі. Я добре знаю цей його настрій. Зараз вітчим вибухне, наче від сказу, й почне клясти світ за паскудне похмілля, до якого сам-таки себе й довів.

Франко замовк. Щось було не так. Не на місці. Він став пригадувати. Ось він сидить у кріслі. Смалить цигарку. Дивиться…

Франко зірвався з крісла. О Боже! Він був уражений. Він не вірив сам собі. Що скоїлося? Його телик! Пропав!

Я зняла його мармизу великим планом: він мало не заходився слізьми. Я не пожалкую.

Франко став на коліна перед старим телевізором. На відику лежала касета. Увімкни, було написано на ній.

Тремтячими руками Франко застромив касету у відик. Засичало, і на екрані з’явилося двоє: я і телевізор.

— У-у-у-у-у-у… — вичавив із себе Франко, випускаючи, наче надувна кулька, останнє повітря.

Я не чула свого голосу крізь вікно, проте добре знала, що казала на екрані.

— Мій любий вітчимцю. Ти заплатив за цей телевізор моєю обручкою, тому я вважаю, що він по праву належить мені. Отож, по праву , я можу з ним робити, що мені заманеться. Можу дивитися нескінченний серіал “Ґленроу”. Чи можу попрацювати на ньому оцією штучкою!

Моє зображення витягло інструмент — кувалду на довжелезному держаку.

Франко застромив у рота аж вісім пальців, очманіло вигукуючи:

— Ні, ти, мала сволото! Ні!

Навіть якби я справжня відчула якісь докори, я-на-екрані не відчувала ані найменших. Моє зображення накинулося на телевізор, як тільки може накинутися ображена жінка. Забувши про камеру, я-на-екрані трощила телевізор дощенту. Трохи аж образливо. Франко здригався від кожного удару.

— Годі. Годі, прошу. Я дам тобі все, що хочеш.

Франко водив руками по екрану, сльози котилися йому на ніс. Украй зворушливо. Чоловіка, який не вичавив із себе ані сльозинки на маминому похороні, наразі розчулила смерть телевізора.

Урешті-решт Франко розпластався на підлозі, затуливши руками вуха, щоб не чути, як трощать його телевізор. Для нього телевізор був більше, аніж ящик зі склом і картинками. Я зняла кожну мить цього славетного дійства.

Зайве казати, що наступні дні я намагалася не потрапляти Франко перед очі. Можу лише уявити, як йому велося цей час. Можливо, саме бажання зустрітися хоч із якоюсь доброю душею змусило його вийти з дому.

Коли я зайшла до НАПГу, Франко кожним міліметром свого тіла був на вигляд такий, як і завжди на людях, за винятком хіба невеликих темних кіл попід очима. Чоловіки посідали в одній з кімнат “Місячного шинку”, якомога ближче до великого екрана, ладнаючись дивитися перегони.

Я порахувала до трьох і ввалилася у двері. Франко був сіпнувся, щоб спіймати мене, та вчасно спохопився. Він не міг. Принаймні не зараз, коли він оформлює папери на вдочеріння. Новий телевізор придбати можна. Придбати хату куди тяжче.

— Що сталося, Меґ? — запитав він крізь зуби. — Ти мусиш уже спати. Завтра до школи.

— Ось ваша касета, дядечку Франко, — проказала я, дивлячись йому просто у вічі. — Ви забули.

Франко закліпав.

— Яка касета?

— Перегони голубів, на гран-прі. Те, що ви збирались подивитись наприкінці вечора.

Франко відкрив сумку. Касети не було. Звичайно, адже я заховала її на дні кошика на сміття. Франко нерішуче взяв касету в мене з рук, наче остерігаючись, що вона може вибухнути.

— Дякую, дівчинко, — промимрив він. — А тепер гайда додому.

Я страдницьки скривилася.