Йоун Колфер - Список бажань

Але то був непривселюдний Франко. Франко, яким його не бачив ніхто зі сторонніх. Коли ж він зачиняв за собою двері успадкованого будинку і виходив на вулицю, то був справжнім стовпом світу. Хитким, щоправда, проте безперечно стовпом. Франко вважав себе кимось на кшталт безталанного героя. Втративши кохання усього свого життя, він самозречено залишився виховувати дочку дружини, цю малу негідь.

Щоб підтримати легенду, Франко щопонеділка начіплював на себе костюм і краватку і йшов до шинку — на засідання Ньюфордської асоціації прихильників голубів. Після туалету та холодильника НАПГ чи не єдина могла підважити Франко з крісла. Ні, він не розводив голубів — це вимагало б праці. Проте, щоб тобі подобалися голуби, не конче треба їх розводити, сказав він собі. До того ж хіба він не дивився клубний запис, доки не зіпсувалася касета?

Мій план нарешті визрів. Телевізор і НАПГ. Як можна помститися, скориставшись цими двома Фрáнковими вподобаннями? Відповідь народжувалася шматочок за шматочком, наче пазлинки, що складаються у велику химерну картину. Треба підготуватись. Перше, що мені потрібно було роздобути, — це відеокамеру.

Я позичила відеокамеру в Ригачки і встановила на вікні позаду канапи. Я хвилювалася. Позичити щось у Ригачки. Сам лише Бог знає, звідки в нього та камера. До того ж Ригачка захоче, щоб я щось зробила навзаміну. Мабуть, щоб допомогла в одній із його паскудних оборудок. Я прогнала вагання. Хай там що, а справа того варта.

Я знімала свого вітчима, щойно з’являлась найменша нагода. Як він валявся й чухався, виливав пиво в горішки. Як цілий день ходив у майці й трусах. І водночас дивився телевізор. Цілісіньких два дні такого видива були б нестерпними для будь-кого. Я зафіксувала, як Франко сперечався з телевізором, як уві сні пускав слину — як кожним своїм порухом ганьбив себе. Але й цього було мені не досить. Після того, що він зробив.

Наступний крок — провокація. Того вечора, у п’ятницю, я ввімкнула запис і забігла до вітальні.

— Гей, череваню, — гукнула я, — позич мені десятку.

Франко виповз зі свого напівсну. Висохлі патьоки слини порепалися на його підборідді.

— Га?

— Десятку. Тобто десять фунтів. Зрозумів мене, опецьку?

Франко насупився. Чи цей малий вилупок коли-небудь щось затямить?

— Стули пельку, панянко. Не змушуй мене підводитися з мого крісла.

Я засміялася. Зареготала по-лютому.

— Підводитися з крісла? Тебе? Не сміши мене!

Франко спробував зневажливо гигикнути, натомість став нервово вдихати повітря. Його голос тремтів:

— Попереджаю тебе, панянко!

— Попереджаєш мене? Ти б краще вийшов надвір і попереджав черепаху, бо це єдина істота, яку ти спроможний упіймати.

Франко посунув своє черево вперед, мало не впавши з крісла. Я навіть не поворухнулася, щоб утекти. Навіщо? Саме цього мені й треба було. Вітчим угамселив мене по плечі. Огидні лаписька з покрученими пальцями. Я зойкнула від болю. Я не вдавала біль.

— Колись я грав у футбол, — почав Франко, роздимаючись від шпильки про черепаху. — Відтоді мене так і кличуть. Франко-о-о-о, гукали вболівальники щоразу, як я забивав гол. І гукали вони чимало разів, присягаюсь.

Я втерла сльози обшарпаним рукавом вовняної кофти. Ну, говори-говори, хлопчику-череванчику. Мій план майже вдався. Черговий епізод до мого фільму.

Франко мав за звичку у вихідні назюзькуватись. Він вважав, що за цілий тиждень заробив утіху. В суботу опівночі Франко нізащо не прокинувся б, навіть якби Третя світова війна розпочалася простісінько під його кріслом.

Отож я чекала вгорі на сходовому майданчику, доки до мене долине його хропіння. Я прокралася сходами донизу по-краб’ячи, застромлюючи ноги в отвори поруччя. Боятися, що я себе виявлю, не було чого. Франко був мертвий для цілого світу. Він перевдягся у білизну, яку звичайно вдягав на час запоїв, і хропів із гучністю щонайменше сім децибелів. Я висмикнула розжеврений недокурок із його пальців, щоб той бува не розбудив його і не зруйнував усі плани.

По телевізору йшли якісь стрілялки. Фрáнкові улюблені. Але навіть їх було замало, щоб розбудити мого вітчима.

Наступний пункт плану був ризиковий. Якщо я вимкну телевізор зараз, Франко стовідсотково прокинеться. Я взагалі сумніваюсь, чи зміг би він спати без заспокійливого волання цього дур'ящика. Проте в мене був план.

Старий телевізор так само стояв у кутку, похований під бургерними пакунками та цигарковими коробками. Я потягла той телик по лінолеуму і ввімкнула в перехідник. Увімкнути антену — і сильце готове. Телевізор на мить засичав, а тоді видав на-гора свій монозвук. Франко навіть не поворухнувся.