Йоун Колфер - Список бажань

Ригачка облизав новостворені ікла. Густа слина скрапувала з його рота.

Гоп помітив, що Ригачка змінився. Може, мені варто, як то кажуть, послати все до біса, думав віртуальний модуль.

— Дуже скидається на те, що Меґ Фінн з’явиться тут.

Ригачка кивнув головою. Тепер він зрозумів. Найдужче в світі Меґ ненавиділа Франко. І за першої-ліпшої нагоди одразу ж помститься вітчимові.

— Ага. То що робимо?

Гопові електронні губи скривилися з відрази:

— Чекаємо. Чекаємо і намагаємось не помічати бридкого запаху.

— Ги-ги, — сміявся Лоурі. — Га-га, ги-ги.

— Та ти впився! — реготала Меґ. І від того їй ставало легше. Відтоді, як вибухнув газовий бак, їй мало випадало сміятися.

— Е ні, — відповів Лоурі, киваючи тремтячим» пальцем, — не впився. Напідпитку. Це різні речі.

Вони знову їхали потягом. На північ у напрямку Дубліна. Пасажири пересідали чимдалі від Лоурі. Старий був п'яний. Від нього добряче тхнуло спиртом, до того ж він усе розмовляв сам із собою.

Зайве казати, що Лоурі так і не скористався тогосвітньою силою Меґ і не вдарив Люстра. Ба більше. Він геть забув про Меґ і випив удвох з колишнім однокласником півпляшки бренді. Вони розійшлись як найвірніші друзі, пообіцявши один одному незабаром зустрітися. Лоурі нізащо не наобіцяв би такого, якби був тверезий. А надто знаючи, що не зможе дотримати слова.

— Отож, у нас є вільне бажання, — мовила Меґ.

— Га? — озвався Лоурі. Він, певно, сказав би: “Що ти маєш на увазі?” Проте таке запитання вимагало забагато зусиль.

— Я не вдарила нікого, так? Отож нам треба виконати якесь бажання замість невиконаного.

— П-правда. Якесь бажання. — Сказане видалось Лоурі таким зворушливим, що він не втримався й заспівав: — Якесь бажа-а-а-а-а-ння-а-а.

Але Меґ не засміялася. Саме тієї миті їй дещо спало на думку.

— А чи можна мені використати твоє бажання?

— Га?

— Хай це бажання буде моїм. Я дуже хочу зацідити в пику комусь.

Лоурі хитро примружився.

— Я знаю кому, — мовив Лоурі і хитренько покивав пальцем. — Я знаю, кого ти хочеш ударити.

— Ти певен?

— Ага. П-певен. Ти хочеш заїхати у Франкову пику.

— Здаюсь, ти вгадав. Ну, то як?

— Добре. Можеш іти й одважити йому. Я не заперечую.

Меґ аж заскавуліла.

— Не можу. Я пробувала. Я можу йти лише туди, куди йдеш ти.

Лоурі розмірковував. Чи, краще сказати, він намагався міркувати, продираючись крізь туман у голові. Врешті-решт він дійшов висновку.

— Гаразд, але за умови…

— Якої? — запитала Меґ, хоча наперед знала, що то за умова.

— Я хочу знати, що він зробив, — відповів Лоурі навдивовижу тверезо. — Я хочу знати, що саме він зробив, щоб ти так зробила.

Меґ зітхнула. Вона ніколи нікому не розповідала про те.

— Не можу, — мовила вона. — Не можу, і край.

— Ну то покажи, — запропонував Лоурі, легенько б’ючи себе по голові.

Меґ закусила губу.

— Як хочеш. Але з твоїм хворим серцем…

— Я ризикну.

— Окей. Але обіцяй не ганятися за мною на тому світі, якщо помреш від серцевого нападу.

Лоурі ледь помітно усміхнувся:

— Обіцяю.

Меґ закасала рукав свого піджака і застромила руку в Макколове вухо.

Лоурі гиготів:

— Лоскітно!

— Не сіпайся, чуєш?! Можеш пошкодити мозок.

Він перестав здригатись.

— Окей. Ось воно.

Лоурі зблід. За ним гналася зграя розлючених регбістів у дівчачих майках.

— Упс, не той спогад.

Меґ заплющила очі й зосередилась. Думай про той день, казала вона собі. Пригадай усе. За день перед тим мені саме минуло дванадцять. Я гуляла так довго, як тільки могла, але надворі було дуже холодно, до того ж дуже хотілося їсти, а йти було більше нікуди…

Я годинами просиджувала у відеосалоні, переглядаючи фільми на великому екрані. Тріш просила мене вийти з зали, коли на вечірні сеанси приходили люди. Все одно добре. Вона знала Франко. Знала, куди я мусила повертатись.

— Вибач, Меґґі, — сказала вона. — Ти знаєш правила. Хазяїн може перевірити будь-якої хвилини.

Я злізла з підвіконня. Мій зад уже затерп від сидіння.

— Нічого, Тріш. Дякую за “Зіркову дорогу”. Я ще не бачила цього фільму.

— Приходь пізніше. Я тут до дванадцятої.

— Може, прийду. Сама знаєш, від кого це залежить.

Тріш похитала головою.

— Як би я радо провчила цього придурка.

Я кивнула головою:

— Я також.

Я зашморгнула блискавку на куртинці аж під горло і вийшла надвір. Віяв вітер. По всьому місту люди вискакували з машин чи йшли в кав’ярні. Мами йшли разом зі своїми дітьми. Як моя мама колись зі мною. Дивно, будь-що могло нагадати мені маму. Я могла просто собі йти, як раптом спогад про неї зринав у пам’яті. Досить було найменшої дрібнички: хтось пройшовся у светрі, схожому на мамин, чи враз запахло жасмином — улюбленими маминими парфумами.