Йоун Колфер - Список бажань

— Я не сподівався на такого Люстра, і годі, — забелькотів Лоурі.

— Аякже, ти чекав на шістнадцятирічного хлопчика!

— І зовсім ні! Я… я чекав…

Лоурі замовк. Його примарна помічниця мала рацію. Він сподівався побачити шістнадцятирічного хлопчика. Звичайно, Лоурі й не мріяв, що Брендан не зміниться зовні. Проте обходження!.. Він і уявити собі не міг, що Люстро впізнає його та ще й запросить до господи.

Повернувся Люстро, несучи тацю з тістечками й дзбанок води з льодом.

— Пане Люстро… — почав Лоурі.

— Ні, ні. Ані слова, доки не вип’єш води й не передихнеш. Твоє обличчя почервоніло, як буряк. У нашому віці треба бути обережними. — Люстро приклав руку до грудей. — Повір мені, я знаю це, як ніхто інший.

Лоурі вдячно кивнув головою, взяв склянку й випив воду до дна. Аж тоді спитав:

— Серце?

Люстро кивнув головою:

— Три шунти торік. Мало не пішов на той світ. Достатнє попередження.

— І як це сталося?

— Ти теж мало не?..

— На жаль. Потрібен донор. Проте це найменше лихо.

Люстро, здавалось, не на жарт засмутився.

— Господи. Я можу зателефонувати…

Лоурі захитав головою:

— Ні, дякую тобі, е-е…

— Брендане.

— Ні, дякую тобі, Брендане. В Ірландії є чотири донори, перша група, резус-негативні. Є ще три молоді особи.

— Зрозуміло.

Обидва чоловіки замовкли. Хто ж не замовкне, згадавши про серцеві хвороби?

— Добре, що ти з’явився, Лоурі, — врешті мовив Люстро. — Я вже збирався тебе шукати.

— Справді?

— Так. — Старий чоловік глибоко вдихнув. — Відколи мене прооперували, я все думаю. Чимало думаю. Про минуле.

Лоурі був уражений. Ці слова влучили йому просто в серце. Люстро такий самісінький, як і він. Такий самісінький. Невже вони обоє аж так змінилися?

— Ти знаєш, я шкодую про те, чого не зробив. — Він утупився в підлогу. — І про те, чого наробив. — Люстро водив пальцем по вінцях склянки. — Те, що мені не давало спокою стільки часу, Лоурі. Те, за що я мушу просити вибачення.

— Брендане, не варто…

— Ні, Лоурі, прошу, вислухай мене. Я обіцявся сам собі, у блекроцькій лікарні: якщо виживу і зможу рухатись, то мушу поговорити з кількома людьми. Ти серед них.

Як-бо про таке кажуть, подумав Лоурі. Збіг. У думках, у часі.

— Це сталося давно, — провадив Люстро. — Ти, можливо, й не пам’ятаєш уже.

— Настільки самовпевнено я б не стверджувала, — пробурчала Меґ, проте Лоурі так уважно слухав Брендана, що навряд чи почув її.

— Замолоду я був невиправний. Я знаю, ми разом пережили чимало. Дещо згадувати приємно, а дещо — прикро. Можливо, ти вже й забув. Проте я й досі пам’ятаю всю мерзоту.

Лоурі кивнув головою. Ті часи жили в його пам’яті.

— Це було влітку увечері. Того останнього, випускного року. Пам’ятаєш… я дуже образив тебе на очах у співколеджників. Змусив звернутися до себе “пане”. Ти й гадки не маєш, скільки ночей мене переслідували пекучі спогади про ту витівку. Я лежав і карався. Чи зможеш ти мені пробачити, Лоурі?

— Чи не час йому врізати? — мовила Меґ.

— Ні! — вихопилось у Лоурі.

Люстро кивнув головою.

— Розумію. Не треба пояснень, — зітхнув він.

— Ні, Брендане. Я мав на увазі, не треба вибачатись. Це було так давно. Я вже майже забув.

— Ну-ну, давай, брехуняко, — буркнула Меґ.

— Ти молодчина, що так кажеш, Лоурі. Проте ми обидва знаємо, яким нестерпним був той вечір.

Лоурі зітхнув.

— Так, Брендане. Твоя правда. Я все пам’ятаю. То був жахливий вечір. Здається, він визначив усе моє життя.

— Так я й знав, — мовив Люстро, затуляючи обличчя тремтячими руками. — Ти мав повне право мене знайти. Хоч би в який спосіб ти вирішив помститися, я не заперечуватиму. Не можу заперечувати.

Лоурі поклав руку Бренданові на плече.

— Я прийшов не для цього. Той випадок нічого не важить. Якщо спогади так довго мене мучили, то лише тому, що я їм дозволив. Я прийшов провідати давнього… товариша. Отак.

Люстро дивився на Лоурі, не відриваючи рук від обличчя.

— Лоурі…

— Так, Брендане. Ми були дітьми. Діти часом чинять бездумно й жорстоко. Вважай, що я тобі пробачив. І випиймо.

Люстро підвівся й раптом обійняв Лоурі. Якби Маккол не сидів, то впав би від хвилювання.

— Дякую тобі, друже, — сказав Люстро, розтягши губи в щирій усмішці. І побіг на кухню.

— Я знала, що так буде, — уїдливо мовила Меґ.

— Як буде?

— Я знала, що ти не вдариш його.

— Ти знала?

— Так, я знала! Ти занадто правильний. Занадто порядний. Жодне створіння у світі з такою блакитною аурою, як у тебе, не зможе гамселити людей.