Йоун Колфер - Список бажань

— Що?

— Ти встати хочеш?

Я обережно кивнув головою.

— Все, що потрібно, — це попросити.

Цікаво, що він робитиме зараз?

— Гаразд, дозволь мені встати.

Брендан похитав головою:

— Е ні. Ні і ще раз ні. Просити треба ввічливо.

— Будь ласка, дозволь мені встати.

— Е ні, сільпо невмиване. Ввічливо. Скажи мені “пане”.

Ага, он воно що. Знову за своє.

— Іди к бісу, Люстро.

Люстрове замішання лізло йому аж через вуха. Брендан робив, що хотів, цілих шістнадцять років. Аж це якийсь селюк перейшов йому дорогу, образно кажучи. Та ще й на очах у дівчат. Він поставив свого брудного черевика мені на груди.

— Скажи! Чуєш, Макколе?!

— Чекай, чекай, скрутить ще тебе лиха година.

Це була вдала відповідь. Мама так завжди казала, коли тато просив її внести вугілля.

— Попереджаю, Макколе. Ми провчимо тебе на все твоє життя.

Я засміявся. Просто не витримав. Ці хлопці не те що провчити, налякати нікого не здатні.

Люстро прочитав усе це на моєму обличчі. Він знав, що я не боюся стусанів. Миттю в нього зринув новий план. Брендан нахилився і сказав мені на вухо:

— Ось що ми зробимо, сільпацику. Або ти негайно скажеш мені “пане”, або ми стягнемо з тебе штани й кинемо тебе в річку.

Я вже хотів був засміятись, та згадав про дівчат. Вони стояли й чекали нових розваг. Я враз зашарівся.

Мене заскочили. Люстро святкував перемогу.

— Усе залежить від тебе. Особисто я вважаю, ти відмовишся.

У хлопців із села все по-іншому. Принаймні було тоді. Ми не знали, як поводитися з дівчатами. Ми не вміли обходитися з ними так само легко, як дублінці. Я б умер, якби мені довелося танцювати з кимось із дівчат, не кажучи вже про те, щоб бігати перед ними в самих трусах.

— Дозволь мені встати, Люстро, — гарикнув я. Я сподівався, що мої слова лунатимуть загрозливо, а вони звучали безнадійно.

— Дозволь мені встати — хто?

Я зітхнув. Що гірше? Сказати “пане” чи опинитися в річці? І я вибрав. Тепер я вже знаю, то був хибний вибір. Я знаю це вже п’ятдесят років.

— Дозволь мені встати. Пане .

Їхній регіт і досі лунає в мене у вухах.

Макколові спогади обернулись на барвисті вогники й розтанули, мов хмаринка.

— Ти ніколи не хотів змиритися зі своїм життям? — запитала Меґ. — Пробач і забудь, і хай йому грець.

Лоурі закопилив губу, як дитина. Він так довго носився зі своєю образою, цілих п’ятдесят три роки, він не може отак собі взяти та й кинути все.

— Господи, це ж було сто років тому! Тоді ще не винайшли купу всякої всячини!

Лоурі не відповів. Він не міг: довкола рясніло пасажирами. Та й не було потреби. Меґ навіть не знадобилось її вміння читати думки, щоб зрозуміти, що кажуть його очі.

— Окей, окей, — зітхнула вона. — Я замовкну й робитиму те, що скажеш. Проте я хочу подати офіційну скаргу, на той випадок, якщо хтось угорі чує нас. Я не згодна з тим, що треба бити старих людей, я лише виконую накази.

Спрацювало. Лоурі почувався незатишно. Ні, він не погодиться. Не зараз. Гаразд. Терпіти їй залишилося кілька годин.

Потяг привіз їх у Розлеа. Дванадцять місяців на рік містечко кишіло американцями, які шукали своє коріння, голландцями, які милувались дивовижними пагорбами, і новочасними містиками, які шукали лепрехунів. У такій компанії чоловік, що балакає сам із собою, видається цілком природним.

— Ти добре знаєш, це місце мало бути першим у нашому плані, — нарікала Меґ. — Це ж прямісінько по шосе від Ньюфорда — відти, де ти мешкаєш, якщо ти вже встиг забути.

— Я знаю, — відповів Лоурі. — Я пронумерував бажання за першочерговістю. Це якщо я…

— Якщо ти що?

— Якщо я… словом, якщо мені не вдасться їх здійснити.

— Ну що ж.

Якийсь час вони йшли мовчки, доки в голові Меґ не сяйнула думка:

— А як ти знаєш, де цей кадр живе? Ти що, вистежував його?

Лоурі похитав головою.

— Ні. Кілька років тому шановний пан Брендан потрапив на сторінки місцевих газет. Після блискучої кар’єри в місті він пішов на пенсію й оселився під Ньюфордом. Придбав котедж. Той самий, що належав бабусі Джеймса Джойса.

— Блискуча кар’єра, це яка?

— Не має значення. Ти знаєш усе, що тобі потрібно.

Меґ пирхнула:

— Іншого Лоурі надовго не вистачило. Куди поділись усі “адью” і “мадам”?

— Вибач, — мовив старий. — На саму згадку про цього чоловіка моя кров закипає.

— Знайоме відчуття, — проказала Меґ, пригадуючи Франкове обличчя. Вона б залюбки знову вдарила по тій голові.