Йоун Колфер - Список бажань

Вони йшли на край села, минаючи нескінченну шерегу мотелів. Пообіднє сонце ледве продиралося крізь важезні сірі хмари. На самому вершечку пагорба, поруч мотелю “Псих”, височів Люстрів котедж.

— Страхи господні, — промурмотіла Меґ, здригаючись.

— Страхи? — пирхнув Лоурі. — Яке з тебе привиденя?

— А таке, що зовсім не хоче молотити старих фраєрів.

Меґ вирішила піти в наступ.

— Тобі як більше подобається: влупити по носі чи ще й по нирках, коли він валятиметься?

— Байдуже.

— А може, перекинути його через спину й заломити руку? І хай просить вибачення.

Лоурі враз почервонів.

— Я можу спокійно залишити це на твій розсуд, чи не так? Ти ж у нас фахівець зі злочинів.

Меґ стримала посмішку. Все, як і заплановано.

Нескінченно довгі кроки до котеджу. Лоурі вагався, відмірюючи вгору кожну плиточку. Тоненька цівочка поту збігла його лисавою головою.

— Передумав? — удавано лагідно запитала Меґ.

Лоурі витер солоні краплини, що зібралися у зморшках довкола очей.

— Ні. Не передумав.

— Упевнений?

— Аякже!

Лоурі вдихнув на повні груди і змусив себе заспокоїтись. Повна ганьба — серцевий напад просто перед Люстровими дверима.

— Слухай, Меґ, — мовив він. — Зробімо так. Я зайду, назвуся, нагадаю про той день у Вестґейті і скажу йому, щоб він звернувся до мене: “Пане”. Як він відмовиться, а я певен, що відмовиться, тоді дієш ти: затопи його в пихаті аристократичні щелепи.

— Десять із чотирьох. Головне, щоб не вбити його.

Лоурі вирячився на Меґ:

— Не вбити його?

— Ніколи не знаєш, що вийде. Ніяк не можу звикнути до того, що стала така дужа.

— Я не хочу нікого вбивати.

— Що я чую? Після всього, що він тобі зробив? Це найлегше з того, на що він заслуговує.

Лоурі спинився.

— Ніякої кривавої каші. Всього-на-всього легенько заїдь йому в щелепи. Це все, що я від тебе вимагаю. Жодних убивств чи каліцтв.

— Зроблю все, що від мене залежить. Але жодних обіцянок.

Лоурі посувався далі, кроки його були менш упевнені, ніж досі. Почуття вирували в його аурі. Страх і сумніви змінювалися ненавистю і жалем. Потужний заміс.

Алюмінієві двері аж ніяк не пасували до цегляних стін.

— Упізнаю Люстра, — пробурмотів Лоурі. — Скидається на те, що старі двері його не влаштовували.

— Ти отак стоятимеш усенький день і милуватимешся будиночками? Чи, може, ми нарешті поквитаємося з Люстром?

Лоурі через силу зігнув пальці, намагаючись натиснути на дзвоник.

— Ну?

— Гаразд, гаразд. Мені нелегко.

Меґ добре знала, про що це. Зустрітися зі своїми жахами — втіха невелика. Особливо якщо твої жахи — чи то напівлюди, чи то напівсобаки з пекла.

Лоурі підняв угору тремтячого пальця.

— Слухай, ти, старий придурку, — погрожував він сам собі. — Він лише людина. Звичайна людина.

А тоді відчинилися двері. Лоурі винувато подався назад і… мало не порахував головою всі східці на Люстровому ґанку.

— Дуже вишукано, — не втерпіла Меґ.

Брендан Люстро стояв у затінку вхідних дверей.

— Слухаю вас, — проказав він невпевнено. — Хто ви?

Лоурі збадьорився, пригадавши півстолітньої давнини образу. Ну, кажи! Ну-бо! Кажи!

Проте омріяного шансу Лоурі так і не отримав. Давній супротивник, кліпаючи вологими очима, витріщився на нього крізь скельця у металевій оправі.

— О Боже! Невже?! Лоурі Маккол!

Лоурі кивнув головою, не покладаючись на свій голос.

— Не вірю власним очам. Лоурі Маккол. Заходь. Заради всього святого, заходь.

І він рушив до вітальні, рукою запрошуючи Лоурі йти за ним.

— Ото, він таки справжня свинюка, — бовкнула Меґ. — Запрошувати тебе з таким виглядом! Мають же деякі люди сталеві нерви!

Лоурі пустив у голову Меґ уїдливий помаранчевий погляд і пішов за Люстром. Вони увійшли до вітальні. На бездоганно відполірованих меблях, немов на склі, вигравали сонячні промені.

— Тільки подумай! — вигукнув Люстро, тицяючи пальцем в екран. — Я саме переглядав передачу про тебе.

Лоуреве обличчя нерухомо зависло на екрані.

— Сідай, прошу, сідай. Що тобі принести?

Лоурі просто впав у старовинне шкіряне крісло. Якби Люстро не запросив його сісти, його ноги, певно, підломились би.

— Мені… е-е… мені склянку води, якщо можеш.

Люстро радісно сплеснув у долоні.

— Звичайно, давній друзяко, звичайно.

Лоурі закліпав. Давній друзяко?

І Люстро метнувся на кухню, наче справжнісінький буревій, щоправда трохи накульгуючи.

— Мені… е-е… мені склянку води, якщо можеш, — передражнювала Меґ. — Це так ти вирішив помститися?