Йоун Колфер - Список бажань

— Обручка! — кричала я, показуючи на палець, на який мала її надягнути. — Мамин перстень?!

Франко жував цигарку, обмірковуючи відповідь.

— А, той перстень з діамантом? Ти його маєш на увазі?

— Авжеж! — Я мало знов не заверещала. — З діамантом.

Франко загасив недопалок у переповнену попільничку.

— Ну, тобі, певно, відомо, що твоя мама хотіла віддати цей перстень мені.

Я не могла й слова вимовити. Голос не слухався мене.

— То я його… і продав.

Слова пролунали найпростіші. Але чомусь я ніяк не могла їх уторопати.

— Ти продав його?

Франко неквапно закивав головою.

— Так, довбодятле, я його продав. Що ти на це скажеш? Ти думала, ти ховатимеш його в своєму футлярі довіку?

— Але… — Я затиналася. — Але, але…

— Але, але, — іржав Франко. — Хто ти така? Задрипана реперка? Чуєш? Я продав перстень. Пішла! Пхи-пхи. Пхи-пхи. Геть звідси! Не заступай мого нового телевізора!

Мій мозок відмовлявся працювати. Пригадую, що намагалася запхнути в нього новину, яка звалилася на мене, а вона все ніяк не вкладалась у голові. Хоча одне запам’яталось. Новий телевізор.

Ось він, втелющений посеред вітальні, висвічує крізь хмари цигаркового диму. Матово-чорний і загрозливий.

— Гарнюній? — глузував Франко. — Приглушує сторонні шуми і передає телетекст. Найкрутіша модель. Красунчик!

Я почувалася так, наче коток розчавив мені голову, як у мультиках. Мамину обручку за оце?

— Це все, що я мала, — казала я крізь зціплені зуби, ковтаючи сльози. — Усе, що залишилось.

— Угу, угу, все, — відрубав Франко, проганяючи мене, щоб я не заступала телевізор.

— А ти продав усе, що я мала. За це.

— Нарешті. Нарешті вона доперла! — Франко реготався. Як велика гладка жаба в порожній діжці. — Їй-бо, прикольно. Я розумію. А ти?

Телевізор стояв посеред кімнати. Плаский екран і вмонтовані колонки. Вперше в житті я ненавиділа річ. І я накинулась на неї. Принаймні спробувала. Перше ніж я встигла що-небудь зробити, Франко схопив мене ззаду за шию і швиргонув об стіну. Ніколи не бачила, щоб він рухався так швидко.

— Цього робити не можна, панянко. — Його очі налилися кров’ю.

— Ти не маєш права, — пробелькотіла я, ухиляючись від його подиху.

Франко реготав.

— Не маю права? Ну ж бо, поговорімо про права. Тобою керую я. Отож, прав не маєш ти. Ти підліток, урвителька. Ти ніхто. Ти менше, ніж ніхто. Люди співчувають мені. Бідолаха, кажуть вони. Самотужки намагається виховувати цю малу бандитку. Він святий. Мученик.

Я заплющила очі й затулила рота, силкуючись відгородитися від усього, що бачила й чула.

— Твоя мама померла, панянко. Померла! Годі вже вдавати, ніби все й досі як було. Більше немає маленьких радісних принцес. Ти гратимеш за моїми правилами. І робитимеш усе, як я скажу. Я навчу тебе поважати мене. А то всиплю тобі, як твоїй мамуні! Як твоїй мамуні з її жасминовими парфумами.

Всиплю твоїй мамуні? Він бив маму?

— Ти, свинюко! — рюмсала я. — Начувайся! Ти і твій телик!

Франко похолов. Я погрожувала його телевізорові.

— Деяким людям мало слів, — сказав він і врізав мені ляпаса. Замашного ляпаса.

Я сповзла по стіні, на підлогу. Я почувалася так, ніби об мене витерли ноги.

— Ніколи більше не смій погрожувати мені моїм телевізором! — кричав він як навіжений, нахиляючись, щоб дати мені чергового ляпаса. — Ніколи, ніколи, ніколи!

До кожного “ніколи” від додавав ляпаса. Я хотіла встати і взятися з ним за барки. Вгамселити його по гладкому череві, щоб аж витягся на підлозі. Але я не могла. Не могла. Я задихалася від його туші, навислої наді мною. Він був здоровило проти мене.

Мене врятувало лише те, що реклама закінчилася. Франко почув знайому мелодію й рушив до свого престолу. Впав у крісло, розваливши стегна й розкинувши руки. Я припала до підлоги й поповзла, як павук-каліка, щоб, боронь, Боже, не встати й не привернути до себе уваги.

— А, ще одне, — сказав він, намацуючи в кишені сорочки сірники. — Я оформлюю папери, щоб тебе вдочерити. А це означає, що я залишуся тут назавжди і ти отримаєш нового татуся. Гарні новини?

Я не відповіла. Мене, власне, ніхто не питав. Біль і ненависть змагалися в мені. Ненависть перемогла. Не можна лупцювати мам і думати, що тобі минеться. Франко заплатить своє. Я ще не знала, як саме, проте в моїй голові вже почав визрівати план. Він торчить від телевізора? Треба вдарити в болюче місце. Добряче вдарити.

Франко мав небагато захоплень. Живучи коло нього, я вивчила їх усі. Він міг перерахувати їх на товстих куцих пальцях однієї руки. Телевізор, безумовно, був найбільшою пристрастю. Електронно-променева трубка виспівувала йому щонайменше вісім годин на добу, рятуючи від щоденних проблем і даруючи жадану втіху. Друге місце посідала їжа. Їжа, що швидко готується за найменшої потреби, інакше вона б забирала час, належний телевізорові. Тому чіпси, шоколад і піца з доставкою додому були основним харчем. Ну і, певна річ, чарочка. Напівп’яний мозок щораз жадібніше вгрузав у драговину супутникових станцій.