Марина та Сергій Дяченки - Скрут

Рокотіли барабани. Анісу борсалася за пазухою, зовсім як жива. Стрибками кидалася назустріч зелена земля; по тому трава зробилася високою, вище дівчачої голови, й кожна стеблинка цілилася в кругле, тьмяне, огорнуте димом сонце, яке ніби вгніздилося якраз посеред неба, не бажаючи сходити з місця.

Далі трава раптово розступилась, і дівчинка за інерцією пробігла ще кілька кроків та впала рачки.

Назустріч їй пхалася інша стіна — теж залізна. Задкуючи, дівчинка встигла розгледіти, що страшні люди йдуть плече до плеча, а замість облич у них крицеві каструлі, тому очей нема зовсім. Залізні ноги підіймались і падали в такт барабанам — дівчинка зроду не бачила нічого жахливішого за ці ноги, що так ритмічно бухкали: бух-х… бух-х… бух-х…

Спочатку їй здалося, що коли сховатись у траві, щільніше заткнути вуха й замружити очі, то напасть обмине її, обійде стороною; вона припала до землі, щосили притискаючи до себе Анісу, — але земля двигтіла. Здригалася. Бух-х. Бух-х. Бух-х.

Залізна стіна була зовсім близько. Вітер приніс її запах — різкий, кислий, нудотний; дівчинка закричала, не тямлячись, кинулася геть.

Барабани тріумфально гриміли, глушили її тонкий, зривистий від жаху голос. Анісу за пазухою стрибала, начебто намагаючись вирватися й теж бігти, бігти світ за очі…

…Величезна, нестерпно величезна залізна нога зависла над нею, і дівчинці здалося, начебто вона закриває сонце. Назад!!!

Усе було мов уві сні, коли хоч як стараєшся, а не зрушиш із місця; кілька довгих секунд вона силкувалася бігти, але земля примудрилася підставити їй гачкуватий корінь, який бозна-звідки тут узявся. Безгучно роззявляючи рота, дівчинка впала животом у траву, придавила собою Анісу. Бух-х! Бух-х! Бух-х! — наростало ззаду. Бух-х! Бух-х!!

— Мамо! Ма-а-амо!!!

Трава покірно лягала ниць. Стискалися, мов щелепи, дві залізні фаланги. Барабани заревли — й стіна, що звелася назустріч маленькій втікачці, раптом наїжачилася вістрями. Короткі леза мечів забарвилися тьмяним сонячним світлом; хапаючи ротом повітря, дівчинка озирнулася — та, інша стіна, що наздоганяла її, й собі наїжачилася. Нещадно, ні на мить не збиваючись із ритму, падали на землю ноги. Бух-х! Бух-х! Бух-х!

— Ма-а…

Коліна в неї підігнулись, і небо зробилося чорним. Праворуч і ліворуч підіймалися над вершечками трави безокі, байдужі обличчя.

Бух-х!!! Бух!!!

— Ма… мочко…

Пронизливий вереск. Не вереск — істеричне іржання. Вона підняла голову й побачила, як між майже зімкнутими щелепами летить, ледь торкаючись до землі, білий кінь із тонкими, ніби павутинки, ногами. Крицеві зуби стискалися дедалі щільніше, погрожуючи розчавити і його, єдиний шлях, яким іще міг мчати кінь, пролягав через її, ось цієї дівчинки, схилену голову.

— Ма…

Знову знавіснілий кінський вереск. Підкови перед обличчям і…

Земля сіпнулась і ухнула вниз. Востаннє злетіла й упала окута залізом нога. В обличчя вдарив вітер, затріщала стара сукенка, заболіло в грудях, і з кожним ударом копит дедалі дужче; вона замружилася, чекаючи, коли копита розтопчуть її геть, зовсім, на корж, — але копита вицокували внизу, під нею, а вона летіла, і десь осторонь задзвеніла криця й хтось закричав тонко й хрипко, та кричав довго, довго, довго…

Потім вона знепритомніла.

…Темний щербатий стіл пам’ятав і весільні бенкети, й тягар відкритої труни. Тепер на столі лежала майже нова, любовно виткана й не менш ретельно вишита скатертина. Під свічку поставили глиняне коло — щоб сало, стікаючи, не псувало краси.

Дівчинка дивилася на язичок вогню. Язичок чомусь плавав у туманному ореолі — останнім часом нерідко в її очах усе так каламутилося. Траплялось навіть, що над ранок вона прокидалася на мокрому й мати тоді тужно стискала кутики губів, але бабка-травниця сказала, що все минеться. Хвала Небові, жива залишилася — радіти слід…

Дівчинка не чула, що казав батько. Він промовляв довго та врочисто, дівчинка розрізняла тільки раз у раз повторюване «дяка»; потім заговорив він, і дівчинка чула все, від слова до слова.

— У долі довгі руки, — казав він. — Так нею було призначено, щоб я врятував вашу доньку від вірної смерті. Не має значення, хто я, не так важливо, який мій чин і кому я служу — доля сказала своє слово, тепер ми пов’язані міцніше, ніж мати й дитя. Я не прошу у вас винагороди, але дотримуватися приписів долі зобов’язаний. Життя цієї дівчинки тепер моє; віддайте її мені, я берегтиму її як дочку, а коли вона виросте — оженюся на ній. Так буде.